Молодший брат привів додому нову жінку й одразу спробував змінити сімейні правила.

Кирило був цілковитою протилежністю. Він міг залишити чашку на підвіконні, шкарпетки — біля дивана, тарілку — в раковині на два дні. Забував зачиняти холодильник, губив ключі, обіцяв прибрати й не прибирав. Арина дратувалася, але терпіла. Він був її молодшим братом. Їй здавалося, сім’я — це коли пробачаєш більше, ніж хочеться.

Інга з’явилася не відразу як загроза. Спершу вона заходила ненадовго. Потім залишалася до вечора. Потім — на ніч. Її п’ятирічна донька Міла носилася кімнатами, розсипала крихти, залишала кубики під ногами й іграшкових звірят на дивані. Арина переконувала себе, що це тимчасово. Людям буває важко. Треба потерпіти.

Але тимчасове дуже швидко почало обростати правами.

Інга переставила каструлі, бо «так зручніше». Викинула старий килимок біля дверей, назвавши його пилозбірником. Зняла спокійні світлі фіранки Арини й повісила свої — строкаті, крикливі, з великими квітами. У квартирі ніби хтось змінив тональність: раніше тут було тихо, тепер усе сперечалося з нею.

Одного разу Арина відчинила шафу й побачила, що її светри акуратно складені у великий пакет. На полиці, де вони лежали роками, тепер були речі Інги.

Кирило навіть не збентежився, коли вона запитала, що відбувається.

— Вона просто навела лад, — сказав він. — Ти ж сама любиш, коли все організовано.

Арина не вміла кричати довго й голосно. Вона замовкала, прибирала пакет, повертала свої речі на місце, знову розставляла чашки, складала рушники, поправляла книжки. Але щодня з квартири зникала якась дрібниця, ніби дім потроху втрачав пам’ять про неї. Зник чайник, потім улюблена подушка, потім мило з трав’яним запахом, яке вона купувала тільки для себе.

На всі запитання Інга відповідала з тим самим незворушним виразом:

— Я ж стараюся для всіх. Ми тепер живемо однією сім’єю.

Від цих слів Арині ставало холодно. Сім’єю її не питали. Сім’єю її витісняли…