Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Ворота скиту зачинилися за ними з тихим скрипом, відрізаючи їх від зовнішнього світу. На території панували тиша й спокій, порушувані лише співом птахів і шелестом листя. Повітря було чисте й прохолодне, пахло деревом і ще чимось, невловно спокійним.

Старий монах, отець Павло, провів їх до невеликої зрубної хати, що правила, вочевидь, за трапезну. Усередині було просто й чисто. Довгий дерев’яний стіл, лави, велика піч у кутку, на стінах потемнілі від часу ікони.

— Сідайте, подорожні, — сказав він, указуючи на лаву. — Дорога була довгою. Вам треба підкріпитися.

Він поставив на стіл чавунець із паруючою картоплею, окраєць чорного хліба, глечик із квасом. Тарас і Назар, зморені дорогою, їли мовчки, жадібно. Отець Павло сидів навпроти, підперши бороду рукою, і мовчки спостерігав за ними.

Його погляд був спокійний, але здавалося, що він бачить їх наскрізь. Коли з їжею було покінчено, Тарас не витримав.

— Отче, — почав він, і голос його здригнувся.

— Жінка-знахарка із села сказала, що ви врятували дівчинку п’ять років тому.

Отець Павло повільно кивнув.

— Галина — праведна душа, хоч і юродствує. Вона єдина знала. І мовчала всі ці роки, чекала знаку.

— Отже, це правда? — Тарас подався вперед, не сміючи повірити. — Вона тут? Моя донька?

— Дитина, яку я знайшов біля струмка, тут, — спокійно відповів монах. — Звуть її Марія.

— Вона не пам’ятає нічого зі свого минулого життя. Для неї цей скит — єдиний дім, який вона знає. А я — людина, яку вона вважає своєю родиною.

У Тараса перехопило подих. Марія. Він навіть нового її імені не знав.

— Як це сталося? — спитав він, насилу ворушачи язиком. — Як вона тут опинилася?

Отець Павло зітхнув. Його погляд спрямувався кудись удалину, ніби він знову бачив картини того дня.

— Я йшов до струмка по воду, як завжди на заході сонця, і почув тихий стогін. Спершу подумав: поранений звір.

— Підійшов ближче й побачив її. Вона лежала на березі, майже у воді, непритомна. Голова була розбита, одяг увесь мокрий і в крові.

— Я приніс її сюди, виходив травами, молитвами. Думав, не виживе. Але Господь милостивий.

— За тиждень вона опритомніла. Але… — Він зробив паузу. — Вона нічого не пам’ятала.

— Ні свого імені, ні звідки вона взялася. Лише плакала ночами й кликала маму.

Тарас закрив обличчя руками.

Картина, змальована монахом, була надто реальною, надто болісною. Його маленька дівчинка, поранена, в лісі сама.

— Я нарік її Марією на честь Пресвятої Богородиці, — провадив отець Павло. — І став виховувати, як умів. Учив грамоти, молитв, праці в саду.

— Вона виросла тихою, доброю дівчинкою. У неї дар до рослин. Будь-яка засохла квітка в її руках оживає.

— Чому ви не повідомили поліцію? — спитав Назар, порушивши мовчання.

Монах перевів на нього свій ясний погляд.

— А що б я їм сказав? Що знайшов у лісі дитину без пам’яті? Її б забрали до дитячого будинку.

— Серед чужих казенних стін її душа б загинула. Я вирішив, що воля Божа була в тому, щоб вона лишилася тут, під моїм захистом. Доти, доки минуле саме не знайде її.

Він знову подивився на Тараса.

— Галина приходила до мене за кілька днів після того, як я знайшов дівчинку. Вона все бачила.

— Бачила, як чоловік у дорогому одязі, ваш староста, полював у заборонений час. Як він вистрілив, не помітивши дитини, що гралася біля струмка. Куля пройшла повз, але дівчинка від переляку впала, вдарилася головою об камінь.

— Він, вирішивши, що вона мертва, злякавшись відповідальності, штовхнув її у воду, у вирву, сподіваючись, що тіло ніколи не знайдуть.

Назар ахнув. Тарас сидів, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки.

Ненависть до Бондаренка обпекла його зсередини. Він не просто приховав нещасний випадок. Він намагався вбити дитину, його дитину.

— Галина хотіла піти до поліції, — сказав отець Павло. — Але я відмовив її. Ми обоє знали, що Бондаренкові нічого не буде: він усіх купив.

— А Галину просто запроторили б до божевільні. Ми домовилися мовчати й чекати, чекати, коли прийде час. І ось він прийшов…