Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Він намагався уявити, якою вона стала. Їй уже десять. Напевно, витягнулася.

Змінилася. Чи пам’ятає вона його? Свій дім, своє ім’я? За три години вони вийшли до боліт, пейзаж різко змінився. Високі сосни змінилися хирлявими, покрученими берізками й заростями багна, під ногами хлюпала вода, йти стало важче.

— Тут обережніше, — попередив Назар. — Трясовина. Ступай слід у слід.

Вони повільно просувалися вперед, перестрибуючи з купини на купину, балансуючи на слизьких повалених стовбурах. Тиша була майже абсолютною, її порушували лише їхнє власне дихання та кумкання жаб. Нарешті вони дісталися до Чорного струмка.

Він був саме таким, як описував Назар. Вузький, із темною торф’яною водою. Він звивався між купинами й зникав у темному проваллі, зарослому мохом.

Вовча паща.

— Ну от, прийшли, — сказав Назар, витираючи піт із чола. — А далі куди?

Тарас обійшов вирву.

«Шукай вище, таємною стежкою». Він почав уважно оглядати протилежний берег струмка, який був трохи вищий. Схил густо поріс чагарником і папороттю.

Жодних ознак стежки. Він уже майже зневірився, коли помітив її. Ледь помітну деталь, яку міг розгледіти лише наметаний погляд пожежника, звиклого шукати в хаосі сліди й прикмети.

Одна з гілок ліщини була надломлена. Нещодавно. І не вітром, а людською рукою.

Вона була ніби відхилена вбік, відкриваючи невеликий прохід у заростях.

— Сюди! — крикнув він Назару.

Вони продерлися крізь кущі.

За ними справді починалася стежка. Вузька, ледь помітна, але явно протоптана людськими ногами. Вона вела вгору схилом, заглиблюючись у самісіньку гущавину лісу.

— Дід мав рацію, — прошепотів Назар, перехрестившись. — Вона існує.

У Тараса перехопило подих.

Він стояв на порозі розгадки. Серце калатало так сильно, що віддавало у скронях. Він ступив на стежку, і йому здалося, що він робить крок в інший вимір.

Із світу болю й відчаю у світ, де на нього, можливо, чекало диво. Вони йшли цією стежкою ще близько години, і з кожним кроком ліс навколо ставав дедалі світлішим і доглянутішим. Обвуглені дерева лишилися позаду.

Тут росли могутні ялини й сосни, а під ногами пружинив м’який мох. І раптом стежка вивела їх на галявину. Посеред галявини, оточеної дерев’яним частоколом, стояв скит.

Кілька зрубних будівель, маленька церковця з цибулястою банею, доглянутий город. Із труби одного з будинків вився тонкий димок. Біля воріт їх зустрів старий у довгій чорній рясі з сивою бородою і ясними проникливими очима.

— З миром прийшли? — спитав він тихо, але владно.

— З миром, отче! — відповів Тарас, знімаючи шапку. — Ми шукаємо…

— Я знаю, кого ви шукаєте! — перебив його монах. — Я чекав на вас. Заходьте…