Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Півмісяць. Йому відчайдушно хотілося побачити його на власні очі. Але він розумів, що будь-яка поспішність може все зруйнувати.

Він провів у скиту весь день. Отець Павло, бачачи його стан, запропонував лишитися на ніч. Назар, зрозумівши, що той знайшов те, що шукав, пішов назад до села, пообіцявши мовчати.

Тарас допомагав отцю Павлу колоти дрова, носив воду з криниці, а сам нишком спостерігав за Олею. Вона рухалася з якоюсь особливою природною грацією. Вона розмовляла з птахами, наслідуючи їхні голоси, знала назви кожного дерева, кожної травинки.

Вона була дитям цього лісу, його невід’ємною частиною. Увечері вони сиділи в трапезній. Отець Павло читав уголос Євангеліє.

Маша сиділа поруч, схиливши голову, і щось вишивала на шматку льону. Тарас дивився на вогник свічки, що танцював на її світлому волоссі, і відчував, як його розривають на частини суперечливі почуття. Радість від того, що вона жива й здорова.

І болісний біль від того, що вона його не пам’ятає, що він для неї просто випадковий гість. Він згадав її сміх, коли він підкидав її на руках, її теплу долоньку у своїй руці, те, як вона засинала в нього на плечі, коли вони поверталися з дачі. Усі ці спогади були тепер його особистим скарбом і його прокляттям.

Для неї їх не існувало. Перед сном, коли отець Павло пішов до своєї келії, а Маша готувалася до сну в маленькій кімнатці за піччю, Тарас наважився.

— Машо, — покликав він тихо.

Вона обернулася.

— Можна поставити тобі одне запитання?

Вона кивнула.

— Тобі ніколи не снилися сни? Про інше життя? Про велике місто, про гойдалки в саду, про маму? Або… про тата?

Вона насупилася, замислилася.

— Мені часто сниться одне й те саме, — сказала вона після паузи. — Вода. Багато води.

— І темрява. І я падаю. А ще… — Вона запнулася.

— Іноді мені здається, що хтось кличе мене дивним ім’ям.

— Яким? — Серце Тараса завмерло.

— Не пам’ятаю.

Вона похитала головою.

— Коли я прокидаюся, воно зникає. Як роса на траві.

Вона побажала йому доброї ночі й сховалася за дверима. Тарас лишився сам.

«Лисеня», — подумки вимовив він.

«Я кликав тебе лисеням». Він вийшов на ґанок. Нічне небо було всипане яскравими холодними зорями.

Він дивився на них і розумів, що стоїть на порозі найскладнішого випробування у своєму житті. Знайти її було лише половиною справи. Тепер йому належало повернути її.

Повернути їй пам’ять і її минуле. Її ім’я. І зробити це так, щоб не зруйнувати той крихкий світ, у якому вона жила всі ці роки.

Він не знав, як це зробити. Але знав одне. Він більше ніколи її не відпустить.

Він буде тут. Поруч. Чекатиме, скільки буде потрібно.

Повільно, крок за кроком, повертатиме її додому. Він дивився на маленьке віконце, в якому горіло світло, і уявляв, як вона зараз там, у своєму ліжечку, бачить свої сни про воду й темряву. І він подумки посилав їй свою любов, свій захист, свою надію.

— Спи, моє лисеня, — шепотів він у темряву. — Тато поруч.

— Тепер я завжди буду поруч…