Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Ранок у скиту починався з перших променів сонця й тихого дзвону маленького дзвона, що скликав на молитву. Тарас прокинувся на жорсткій лаві в трапезній, укритий овечим кожухом.

Він майже не спав, дослухаючись до кожного шереху, до кожного звуку з-за тонкої перегородки, де спала його донька. Думка про те, що вона тут, так близько, за стіною, була водночас і болісною, і такою, що дарувала неймовірну силу. Після мізерного сніданку зі вчорашньої картоплі й трав’яного чаю отець Павло покликав його.

— Я мушу йти в дальній ліс, перевірити силки, — сказав він. — Це на весь день. Ти лишишся з Машею.

Тарас кивнув, відчуваючи водночас страх і радість. Лишитися з нею наодинці. Це був шанс.

Шанс почати будувати міст через прірву, що розділяла їх.

— Поговори з нею, — додав монах, ніби прочитавши його думки. — Але не про минуле.

— Говори про теперішнє. Про квіти, про птахів, про те, що вона любить. Серце дитини, навіть поранене, відкрите для щирості.

Коли отець Павло пішов, у хаті повисла незручна тиша. Оля-Маша сиділа за столом і лагодила стару книжку, акуратно підклеюючи вирвані сторінки. Тарас спостерігав за її зосередженим обличчям, за спритними рухами тонких пальців.

— Хочеш, я допоможу тобі наколоти дров? — запропонував він, щоб порушити мовчання.

Вона підвела на нього свої ясні очі.

— Ви вмієте?

— Умію, — усміхнувся він.

— Я ж майже лісовий житель.

Вони вийшли надвір. Тарас узяв до рук важкий колун, звично примірявся й з одного удару розколов товсте поліно.

Маша дивилася на нього з неприхованим захопленням.

— Як у вас це виходить? Отець Павло завжди каже, що тут потрібна не сила, а вправність.

— Він має рацію, — кивнув Тарас, встановлюючи наступне поліно.

— Головне — бити в правильне місце, в самісіньке серце.

Вони працювали разом. Він колов, вона акуратно складала поліна в стіс.

Вона ставила запитання про його роботу, про пожежну машину, про те, чи страшно входити у вогонь. Він відповідав, намагаючись добирати прості, зрозумілі слова. І поступово крига між ними почала танути.

Вона вже не дичилася його, навіть кілька разів усміхнулася, коли він розповів смішну історію про те, як одного разу вони рятували кота, що застряг на дереві. Після роботи вони пішли до струмка по воду, йшли тією самою стежкою, яка привела його сюди.

— Я люблю це місце, — сказала вона, коли вони підійшли до води.

— Тут завжди так тихо, і вода така холодна навіть улітку.

Вона зачерпнула воду у відра. Літня сукня без рукавів відкривала її тонкі руки й плечі.

І Тарас побачив його. На лівому плечі, трохи нижче ключиці, була маленька бліда плямка, за формою ідеально схожа на молодий місяць. У нього перехопило подих: усі сумніви, якщо вони ще лишалися, зникли.

Це була вона. Його Оля. Він відвернувся, щоб вона не побачила сліз, що навернулися на очі.

— У тебе гарна родима плямка, — сказав він якомога недбаліше. — Схожа на місяць.

Вона здивовано подивилася на своє плече.

— Справді? Я ніколи не помічала. Отець Павло каже, що це ангел поцілував при народженні.

— Ангел? — Тарас гірко всміхнувся.

Швидше, це був шрам від зустрічі з дияволом. Вони поверталися до скиту, несучи повні відра. У якийсь момент вона спіткнулася, і вода вихлюпнулася, обливши їй ноги.

— Ой! — скрикнула вона.

— Давай допоможу! — Тарас підхопив її відро.

У цю мить, стоячи так близько, він відчув, як щось змінилося.

Вона не відсахнулася, як учора. Вона довірливо подивилася на нього знизу вгору. І в її очах, у цих бездонних озерах кольору неба, він раптом побачив щось більше, ніж просто цікавість.

Там було запитання. Невисловлене, неусвідомлене. Наче її душа намагалася пригадати щось дуже важливе, але не могла.

І тоді він наважився назвати її тим ім’ям, яке шепотів усі ці роки.

— Обережніше, лисеня! — сказав він тихо.

Вона завмерла…