Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Короткий, різкий сигнал тривоги, що вирвав із заціпеніння. Це був виклик від диспетчера. Тарас машинально натягнув куртку, схопив зі столу ключі.

Виходячи з дому, він кинув погляд на старі гойдалки. Вони розгойдувалися на вітрі, видаючи протяжний жалібний скрип, ніби плакали за маленькою дівчинкою, яка так і не встигла на них покататися. Серце стиснулося від звичного болю.

Але крізь цей біль уперше за довгий час пробивалося щось іще — дивне, тривожне передчуття. Наче ця пожежа, що пожирає ліс, мала спалити і його минуле, залишивши по собі лише випалену землю, на якій, можливо, зможе прорости щось нове. Або не залишивши нічого.

Старенька пожежна машина з надсадним ревом продиралася крізь нічну темряву розбитою лісовою дорогою. Гілки хльоскали по лобовому склу, фари вихоплювали з мороку стовбури сосен, схожі на велетенські кістляві пальці. У кабіні пахло гаром і тривогою.

За кермом сидів начальник частини Василь Романович, літній, кремезний чоловік, який знав цей ліс як свої п’ять пальців. Поруч із ним, вчепившись у поручень, сидів Тарас.

— Горить сильно, — пробасив Романович, не відриваючи погляду від дороги.

— Вітер дме в бік села. Якщо не зупинимо біля Чорного струмка, біди не минути.

По рації тріщав голос диспетчера, доповідаючи обстановку.

Вогонь ішов верхівкою, найнебезпечніший варіант. Полум’я перескакувало з верхівки на верхівку, пожираючи ліс із чудовою швидкістю. Уже горіло близько п’ятдесяти гектарів.

Тарас мовчки дивився на зарево, що наближалося й забарвлювало небо в криваво-помаранчевий колір. Він брав участь у гасінні десятків пожеж, але ця була іншою. Було в ній щось первісне, невблаганне, ніби розбушувалася не просто стихія, а якась давня зла сила.

Коли вони нарешті дісталися місця, картина відкрилася апокаліптична. Стіна вогню заввишки з п’ятиповерховий будинок ревла, гуділа, вистрілювала в небо снопами іскор. Спека була така, що дихати було важко навіть за кілька десятків метрів.

Пожежники вже розгортали рукави, тягнули лінію від найближчого озерця. Працювали мовчки, злагоджено, як єдиний організм. Кожен знав свій маневр.

— Кравченко, з Назаром на правий фланг! — крикнув Романович, перекриваючи рев полум’я. — Ваше завдання — відсікти вогонь від просіки. Не дайте йому перекинутися на той бік.

Назар, сорокарічний пожежник, з обвітреним обличчям і спокійними, впевненими рухами, кивнув Тарасові. Вони підхопили важкий ствол і побігли вздовж кромки вогню. Робота поглинула Тараса цілком.

Не лишилося місця для спогадів, для провини, для болю. Була тільки боротьба. Струмінь води під величезним тиском бив у стіну полум’я, збиваючи його, перетворюючи на клуби пари й чорного диму.

Але вогонь відступав лише на мить, щоб одразу з новою силою накинутися на сусідні дерева. За годину виснажливої боротьби вони змогли трохи збити полум’я на своїй ділянці. Тарас сперся на ствол, переводячи подих.

Сорочка промокла від поту, обличчя було чорне від кіптяви. І тут він почув уривки розмови по рації, яку Назар тримав біля плеча. «На узліссі! Зовсім сама!» — тріщав схвильований голос одного з добровольців, що допомагали з місцевих.

— Там же хата Гальки Відьми. Вогонь уже до неї підходить.

— Яка ще відьма? — прогарчав у відповідь Романович. — Там людина, її рятувати треба.

— Та хто до неї піде, Романовичу? — Голос добровольця тремтів від забобонного жаху. — Її всі в селі бояться, кажуть, вона порчу може навести. Та й живе вона там незаконно, самобуд. Наш староста, Остап Бондаренко, сто разів їй казав з’їжджати…