Денис побачив світло в кімнаті померлої матері й почав шукати правду про свою сім’ю

— Додому сьогодні не ходи. Додому сьогодні не ходи.

Спершу я навіть не зрозумів, що ці слова звернені до мене. Був звичайний жовтневий вечір, один із тих, коли день ніби закінчується раніше, ніж встигаєш це помітити. Ще п’ять хвилин тому над дахами висіло каламутне сіре небо, а тепер вулиця вже тонула в синюватих сутінках. Під ногами чвакало мокре листя, від озера тягнуло холодом і вогкістю. У поодиноких вікнах спалахували жовті квадрати світла.

Я йшов із роботи додому, піднявши комір куртки, і думав лише про те, що треба розпалити піч, розігріти вчорашню картоплю й нарешті розібрати верхню кімнату. Ось уже майже місяць, як померла бабуся, і будинок після неї дістався мені. Будинок був старий, міцний, збудований ще дідом, із товстими стінами, різьбленими лиштвами й величезним горищем.

Я виріс у ньому. Тут минуло моє дитинство. Тут померла моя мати. Тут до останнього жила бабуся. Тепер будинок стояв майже порожній, і, правду кажучи, повертатися до нього ввечері було дивно, надто тихо. У дитинстві я мріяв, щоб мене нарешті залишили самого, щоб ніхто не питав, чи зробив я уроки, чому пізно прийшов, навіщо поліз на дах сараю.

А тепер, коли дістав цю самотність сповна, разом із ключами та документами на будинок, зрозумів: тиша теж уміє тиснути. Я вже майже перейшов перехрестя, коли хтось несподівано схопив мене за рукав. Я здригнувся. Переді мною стояла маленька стара в темній хустці. Я відразу її впізнав. Лідія Степанівна.

У селищі її називали по-різному: хто травницею, хто повитухою, хто знахаркою, а дехто й гірше. Колись вона обмивала небіжчиків, допомагала старим при хворобах, знала якісь давні замовляння, сушила трави під дахом і приймала пологи в ті часи, коли до районної лікарні взимку можна було й не доїхати.

Діти її побоювалися. Дорослі вдавали, що сміються з неї. Та коли в когось дитина починала ночами кричати або корова раптом переставала давати молоко, чомусь ішли саме до Лідії. Вона вже давно майже не виходила зі свого дому, а от тепер стояла переді мною, важко дихаючи, і тримала мене за рукав сухими пальцями.

— Додому сьогодні не ходи, Денисе.

Я насупився.

— Що?

— Не ходи.

— Чому?

Вона озирнулася через плече, хоча вулиця була порожня.

— Там тебе чекають.

У мене мимоволі пробіг холодок по спині, але за секунду я всміхнувся.

— Хто?

Лідія не відповіла, лише дужче стиснула мій рукав.

— Переночуй десь у товариша, у якоїсь жінки. Хоч у готелі, хоч на вокзалі посидь, тільки в дім не заходь.

— Лідіє Степанівно, ви чого?

— Я сказала, що там сталося?

Стара підвела на мене очі. Вони були каламутні від віку, вицвілі, але зараз дивовижно ясно дивилися.

— Світло нагорі горить.

Я відчув, як усмішка сповзла з обличчя.

— Яке світло?

— У кімнаті Ірини.

Іриною звали мою матір. Після її смерті бабуся майже не користувалася тією кімнатою, а останні роки взагалі тримала її замкненою. Ключ я знайшов лише тиждень тому.

— Звідки ви знаєте?

Лідія відпустила мій рукав.

— Бачила.

— Хто там?

Вона похитала головою.

— Додому не ходи.

— Ви бачили людину?

Мовчання.

— Чоловік.

Лідія подивилася кудись у бік озера.

— Такий самий був тоді.

— Коли?

Вона здригнулася, наче сказала зайве.

— Давно.

— Що давно?

— Нічого.

— Лідіє Степанівно?

Вона несподівано підійшла до мене майже впритул.

— Якщо зайдеш через ворота, побачить хтось. Іди через городи, якщо вже не можеш не лізти, тільки близько до дому не підходь.

І, не сказавши більше ні слова, стара розвернулася й пішла геть. Я залишився посеред дороги. Кілька секунд просто дивився їй услід. Першою думкою було: «Зовсім баба з глузду з’їхала». Другою: «А чому вона знає, що світло горить саме в маминій кімнаті?»

До мого дому звідси було хвилин сім. Я міг подзвонити дядькові Олегові. Після бабусиної смерті він постійно торочив, щоб я не ночував сам, доки не приведу будинок до ладу.

— Старий мотлох там, проводка нікудишня, хіба мало що. Подзвони, якщо щось знадобиться.

Він узагалі все моє життя був поруч. Після смерті матері фактично замінив мені сім’ю. Допомагав грошима. Допоміг влаштуватися на роботу. Коли я купував машину, дав половину суми. Коли бабуся злягла, привозив лікарів…