Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Тарас завмер. Він чув про бабу Галю — стару відлюдницю, що жила на околиці лісу, далеко від села.

Місцеві її цуралися, пошепки розповідаючи про неї всілякі небилиці: що вона з лісовиками водиться, травами лікує від усіх хвороб і може поглядом корову зурочити. Тарас не вірив у цю маячню. Але зараз його вкололо інше.

Староста. Той самий Остап Бондаренко, який так люб’язно допоміг йому з оформленням будинку, такий правильний, такий дбайливий про порядок.

— Де та хата? — спитав він у Назара.

— Та он, за тим пагорбом. — Назар махнув рукою. — Кілометра півтора звідси.

— Місце глухе. Але туди зараз не пробратися: вогонь саме з того боку кільце стискає.

— Там людина, Назаре.

Тарас подивився на колегу.

— Стара жінка.

— Я знаю.

Назар відвів погляд.

— Але Романович має рацію, сунутися туди — певна смерть. У нас наказ тримати просіку.

— Якщо вогонь перейде, усе село згорить.

Тарас подивився в бік пагорба. За стіною дерев він бачив, як пульсує багряне зарево.

Він уявив собі самотню стару в палаючій хаті. І неважливо, відьма вона чи свята, вона була людиною, що потрапила в біду. І в ту мить щось усередині нього, якийсь моральний компас, який він вважав давно зламаним, сіпнувся й указав єдиний напрямок.

Він згадав, як у перші дні після зникнення Олі до нього підійшла ворожка на вокзалі. Літня, у квітчастій хустці. Вона взяла його за руку й сказала:

— Не шукай мертву, шукай живу. Твоя втрата повернеться до тебе через порятунок іншої душі.

Тоді він відмахнувся, сприйняв її за чергову шахрайку, яка хоче нажитися на чужому горі.

Але зараз ці слова спливли в пам’яті з несподіваною силою.

— Я піду, — сказав він твердо.

— Ти з глузду з’їхав? — Назар схопив його за руку.

— Це самогубство. І пряме порушення наказу.

— Якщо я цього не зроблю, я перестану себе поважати.

Тарас вивільнив руку.

— А це, повір, гірше за смерть. Прикрий мене.

— Скажи, що я пішов перевірити тиск у рукаві чи ще щось.

Не чекаючи відповіді, він зірвався з місця й побіг у бік пагорба, оминаючи палаючі дерева, перестрибуючи через повалені стовбури. Спека ставала нестерпною, дим роз’їдав очі й легені.

Він біг, підганяний не лише почуттям обов’язку, а й цим дивним ірраціональним відчуттям, що саме там, у вогні, на нього чекає відповідь. Що порятунок цієї старої, нікому не потрібної жінки якимось незбагненним чином пов’язаний із його власним болем, із його власною незагойною раною. Він іще не знав, наскільки мав рацію.

Ліс ревів і стогнав, мов поранений звір. Тріск ламаного гілля змішувався з виттям вітру й гулом полум’я. Тарас біг, прикриваючи обличчя рукавом мокрої куртки.

Повітря було таким гарячим, що здавалося, ніби він вдихає не кисень, а розпечене вугілля. Кожен ковток обпікав легені, викликаючи болісний кашель. Він кілька разів падав, перечіпаючись об коріння, але відразу підводився, підганяний адреналіном і впертою рішучістю.

Попереду, за завісою диму, показався силует. Маленька, вросла в землю хатина з перекошеним дахом. Вогонь уже підступив до неї впритул.

Суха трава навколо палала, а полум’я лизало дерев’яні стіни, які ось-ось мали спалахнути, мов сірникова коробка. Двері були замкнені зсередини на старий засув. Тарас ударив у них плечем раз, удруге.

Старе дерево піддалося із сухим тріском. Він увірвався всередину, і його відразу огорнув густий їдкий дим. У єдиній кімнаті майже нічого не було видно.

Крізь димову завісу пробивалося лише нерівне світло від палаючої стіни сараю, що виднілася у вікно. «Гей! Є хто живий?» — крикнув він, заходячись у нападі кашлю. У відповідь — тиша…