Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Прірву, що розділяла їх, нарешті було подолано. Він продав свою міську квартиру і на виручені гроші, додавши до них компенсацію, яку йому виплатили за судом із конфіскованого майна Бондаренка, заснував невеликий благодійний фонд імені Галини Петрівни. Фонд допомагав самотнім старим у віддалених селах — дровами, продуктами, ліками.

Назар став його правою рукою в цій справі. Іноді на вихідні до них у гості приїздив отець Павло. Він приїздив не з порожніми руками.

Привозив мед зі своєї пасіки, сушені гриби й трави. Вони подовгу сиділи на веранді, пили чай і говорили про життя. Оля-Маша обожнювала ці візити.

Вона сідала біля ніг старого монаха й слухала його розповіді про лісових мешканців, про зорі, про Бога. В один із таких днів, коли літо вже було в самому розпалі, Оля-Маша принесла Тарасові малюнок. На ньому були зображені їхній будинок, сад, гойдалки й три постаті, що трималися за руки.

Він, вона і… жінка в простій синій сукні, з добрими очима й світлим німбом над головою.

— Це хто? — спитав Тарас, хоча й сам уже здогадався.

— Це баба Галя, — відповіла дівчинка.

— Вона тепер наш ангел-охоронець. Вона дивиться на нас із неба й усміхається.

Тарас обійняв доньку, притиснув її до себе.

Він подивився на малюнок, на цю наївну дитячу віру в диво й зрозумів, що вона має рацію. У їхній історії справді було диво. Диво порятунку, диво возз’єднання, диво людської доброти, яке виявилося сильнішим за зло, зраду й саму смерть.

Він більше не рахував дні. Його особистий строк ув’язнення закінчився. Попереду було життя.

Нове, інше, вистраждане й тому безмежно цінне. Життя, у якому були сміх його доньки, рипіння гойдалок у саду, запах яблучного пирога і тверда впевненість у тому, що навіть після найстрашнішої пожежі на згарищі завжди проростають нові квіти.