Свекруха прилюдно відмовила невістці в місці за столом, але згорток, залишений біля дверей, змінив настрій гостей

— Дівчино, підходьте! Зробимо вам із сином фото на згадку. Гарно й зовсім недорого!

З-під смугастої пляжної парасолі їх гукнув худорлявий літній фотограф. Сонце висушило й засмагло його шкіру так, що вона нагадувала старий пергамент. За його спиною стояв щит із яскравими світлинами, а біля дерев’яних жердин і кліток чекали на клієнтів кілька птахів і ручних звірят.

— Матусю, ну будь ласка! — Семирічний Богдан миттю загорівся й потягнув Ларису за руку.

Він скорчив таку благальну й водночас смішну гримасу, що молода жінка не витримала, розсміялася й дозволила відвести себе до імпровізованої студії.

— Обирай, сміливцю, з ким будеш фотографуватися, — привітно запропонував фотограф. — Є мавпочка, зовсім ручна. Можеш спершу погладити, вона не скривдить. Є білий голуб. А хочеш…

— З орлом! — Богдан без вагань указав на величезного птаха, прикріпленого ремінцем до жердини. Могутні кігті орла ледь не змикалися навколо товстої опори, а загнутий дзьоб навіть дорослій людині вселяв повагу.

Фотограф подивився спершу на щуплого хлопчика, потім на хижака, ніби подумки зіставив їхні розміри, і ледь помітно похитав головою, зустрівшись поглядом із Ларисою. Цього мовчазного попередження їй виявилося досить.

— Ні, Богданчику, давай усе-таки з мавпочкою. Я й сама побоююся цього орла. Бачиш, який у нього дзьоб?

— Ех, мамо… — протягнув хлопчик і з серйозним виглядом звернувся до фотографа: — Вибачте її, будь ласка. Вона в мене просто боягузка.

Дорослі розуміюче перезирнулися. Фотограф устиг зняти Богдана з мавпочкою, самого й разом із матір’ю. Коли зйомка закінчилася, Лариса передала звірятко помічникові й присіла навпочіпки перед сином, поправляючи загорнутий край його сорочки. Хлопчик щось прошепотів їй, вона усміхнулася йому з такою беззахисною ніжністю, що майстер машинально натиснув на спуск. Почувши клацання, жінка здивовано повернула голову.

— Пробачте, не втримався, — зніяковіло зізнався чоловік. — Дуже вже справжня мить вийшла. Цей кадр я надрукую вам у подарунок.

Знімок виявився вдалішим за всі постановні фотографії. Лариса в темно-вишневій сукні сиділа навпочіпки поруч із сином і дивилася на нього так, ніби довкола не існувало ні галасливого пляжу, ні чужих людей, ні цілого світу. Згодом фотографія посіла почесне місце над диваном у вітальні й багато років залишалася там.

Минуло кілька років, і дорослий Богдан показував квартиру своїй дівчині. Оксана зупинилася саме перед старим знімком і довго розглядала чорняву молоду жінку з гладко зачесаним волоссям і хлопчика поруч із нею.

— А фотографія з мавпочкою збереглася? — запитала вона, коли Богдан переповів історію того дня.

— Може, лежить у якомусь старому альбомі, а може, загубилася під час переїздів. Мама ніколи її не шукала, бо любить цю. Каже, тоді вона була найщасливіша.

— А тепер вона нещаслива?

— Тепер я виріс, а їй здається, що вона постаріла, — усміхнувся Богдан. — Хоча вона й зараз красуня. Скоро сама побачиш.

Оксана різко повернулася до нього.

— Ти сьогодні познайомиш мене з мамою?

— Авжеж. А заради чого, по-твоєму, я покликав тебе саме сюди? Вона скоро повернеться з роботи. Уже страшно?

— Анітрохи, — відповіла дівчина надто швидко й одразу ж розсміялася, видавши хвилювання. — Давай краще приготуємо вечерю. Для неї це буде приємний сюрприз.

Богдан завагався. Кухня завжди вважалася материнською територією, і він погано уявляв, як Лариса Степанівна поставиться до чужого порядку біля своєї плити. Але Оксана зауважила: після роботи жінці напевно захочеться відпочити, а не готувати. Цей аргумент видався розумним.

— Умовила. Ходімо подивимося, що є в холодильнику.

На кухні Оксана впевнено зняла з гачка фартух, зав’язала його на талії й узялася вивчати продукти так невимушено, ніби бувала тут не вперше. Саме такою — хазяйновитою, жвавою й трохи схвильованою — її й побачила ввечері мати Богдана.

За вечерею Оксана намагалася триматися природно, але щоразу, коли Лариса Степанівна куштувала приготовану страву, дівчина мимоволі завмирала в очікуванні оцінки. Господиня подякувала з бездоганною ввічливістю, поставила кілька запитань про навчання й уважно прислухалася не стільки до відповідей гості, скільки до інтонацій сина. Богдан дивився на Оксану з теплою гордістю й поспішав пояснити все, чого та не встигала договорити. Саме ця непомітна близькість насторожила Ларису сильніше, ніж чужий фартух на її кухні. Вона вже відчувала: дівчина з’явилася тут не заради звичайного студентського візиту.

Коли гостя пішла, а син повернувся із зупинки, Лариса Степанівна Руденко ніби між іншим запитала:

— Де ти знайшов таку старанну дівчину?

— Ми вчимося в одній групі. Вона тобі сподобалася?

Усмішка Богдана була такою відкритою, що мати відповіла обережним кивком.

— Цілком приємна. Я просто не знала, що на вашому напрямі є дівчата. Спеціальність у вас важка: поїздки, рюкзаки зі зразками породи. Вона розуміє, як усе це може позначитися на здоров’ї?

— Мамо, ти уявляєш геологів за старим кіно. Оксану роботою не налякаєш. Вона приїхала вступати з далекого лісового села. З дитинства могла годинами ходити околицями й збирати незвичайне каміння.

Лариса Степанівна підібгала губи. Їй уже не подобалося, як лагідно син вимовляє ім’я гості.

— І що це буде за сімейне життя, якщо дружина постійно пропадатиме в лісах? Чоловік, діти, дім — усе саме собою влаштується? Їй тоді й нареченого треба шукати серед таких самих вічних мандрівників.

— То вона вже знайшла, — весело відповів Богдан. — Вийде чудова сім’я людей з однаковими інтересами.

Лише тепер мати зрозуміла, що перед нею була не просто одногрупниця сина. Богдан із дитинства подобався дівчатам. Високий, темноволосий, із виразними бровами та світлими очима батька, він незмінно притягував погляди. У шкільні роки приводив додому і друзів, і подруг, а Лариса нікого з них не вирізняла. Вона була певна, що жодне юнацьке захоплення не стане серйознішим за їхній зв’язок із сином.

— Ми з Оксаною майже рік разом, — після короткої паузи повідомив Богдан. — Я збираюся зробити їй пропозицію. Коли одружимося, спершу житимемо тут. Вона допомагатиме тобі по дому, я теж не стоятиму осторонь. Тобі не доведеться тягнути все самій.

— Тут? Ти хочеш привести дружину в цю квартиру?

— А куди ще? Оксана приїжджа, у гуртожитку сімейній парі тісно, та й мені як місцевому окрему кімнату ніхто не надасть.

Лариса Степанівна змусила себе зберегти спокійний вираз обличчя. Спершу син оголошує про одруження, а слідом з’ясовується, що незнайома дівчина оселиться поруч і ввійде в їхнє налагоджене життя…