Після похорону чоловіка-зрадника жінка прийшла на цвинтар і зрозуміла, що її вчинок не залишився непоміченим
Коли Анна Коваленко побачила на екрані телефона фотографію свого чоловіка, який обіймав за талію молоду жінку в білому пуховику, вона спершу не зрозуміла, що саме бачить.
На кухні пахло підгорілою гречкою. За вікном темнів мокрий листопадовий вечір, у раковині стояла чашка з чайною заваркою, на столі лежали окуляри Сергія — він завжди забував їх удома, коли їхав «у справах». Телефон тремтів в Анниній руці, хоча звуку вже не було: повідомлення надійшло хвилину тому з незнайомого номера, лише два рядки й знімок.
«Тобі час дізнатися. Він обіцяв піти до неї після Нового року».
Анна дивилася на обличчя Сергія. На його усмішку. Не ту втомлену, домашню, яку вона бачила останні роки, коли він проходив повз неї до холодильника, бурмочучи: «Є щось поїсти?» А іншу — відкриту, хлоп’ячу, майже щасливу. Так він усміхався колись їй, двадцять три роки тому, біля під’їзду орендованої квартири, коли приніс перші гвоздики й сказав, що з нею йому не страшно жити.
Молода жінка на фотографії сміялася, закинувши голову. Обличчя тонке, гладеньке, волосся світле, довге, губи яскраво нафарбовані. На вигляд — років двадцять сім, не більше. У Сергія рука лежала в неї на талії впевнено й звично, ніби знала це місце давно.
Анна повільно сіла на табурет. Коліна стали ватяними. У грудях піднялася така порожнеча, ніби всередині хтось розчинив вікно на мороз.
Спершу вона подумала: помилка. Потім: підробка. Потім: хтось хоче зруйнувати сім’ю.
А потім згадала запах чужих парфумів на Сергієвому шарфі. Згадала, як він став ретельніше голитися вранці, як купив темно-синю сорочку й роздратовано сказав: «Не треба мене контролювати», коли вона спитала, навіщо нова, якщо стара ще добра. Згадала його пізні дзвінки з коридору, за зачиненими дверима ванної, і те, як він раптом почав класти телефон екраном донизу.
Гречка на плиті зашипіла й пустила димок.
Анна підвелася, вимкнула газ, відчинила кватирку. Холодне повітря різонуло обличчя. Вона стояла посеред кухні, в домашніх капцях, із телефоном у руці, і не могла вдихнути на повні груди.
Сергій повернувся за сорок хвилин.
Він увійшов шумно, як завжди: ключі в металеву миску, важкі черевики біля порога, кашель у передпокої. Анна сиділа на дивані в кімнаті. Світла не вмикала. Лише екран телевізора, вимкнений і чорний, відбивав її силует.
— Аню? — покликав він. — Ти вдома?
Вона не відповіла.
Він пройшов до кімнати, зупинився у дверях.
— Що з тобою?
