Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Лише тріск вогню й зловісний скрип балок під стелею. Тарас навпомацки рушив углиб кімнати. Меблів було небагато.

Грубий дерев’яний стіл, лава, піч у кутку. На підлозі валялися якісь мішечки із сушеними травами, поширюючи гіркуватий і пряний аромат, який дивним чином перебивав навіть запах гару. Він обійшов піч і побачив її.

Стара лежала на підлозі, на старому домотканому килимі, розкинувши руки. Вона була непритомна. Обличчя, вкрите сіткою глибоких зморшок, здавалося спокійним, майже безтурботним.

Сиве, сплутане волосся розметалося по підлозі. Поруч валявся перекинутий табурет і недопитий склянка з якоюсь темною рідиною. Вочевидь, намагалася встати, але надихалася димом і знепритомніла.

Тарас опустився навколішки, перевірив пульс на тонкій, схожій на пташину лапку шиї. Слабкий, але рівний. Жива.

Він підхопив її на руки. Стара виявилася напрочуд легкою, майже невагомою, ніби складалася лише з кісток і сухої шкіри. У цю мить стельова балка над ними затріщала з новою силою й з оглушливим гуркотом упала вниз, засипаючи іскрами те місце, де він щойно стояв.

— Час вибиратися, бабусю, — прохрипів Тарас, притискаючи її до себе. Він кинувся до виходу. Дверний проріз уже був охоплений полум’ям, зволікати було не можна.

Затримавши подих, він рвонув крізь вогняну завісу. Спека обпалила брови й волосся, куртка на спині почала тліти. На кілька секунд йому здалося, що вони не виберуться.

Але ось він уже надворі, жадібно хапає ротом свіже, хоч і просякнуте димом, повітря. Він відбіг на безпечну відстань і обережно опустив стару на землю подалі від вогню. У ту ж мить дах хатини провалився всередину з оглушливим ревом, зметнувши в нічне небо стовп полум’я та іскор.

Ще б хвилина — і вони лишилися б там назавжди. Стара почала кашляти, приходячи до тями. Вона розплющила очі.

Темні, глибокі, мов лісові вирви. У них не було страху, лише якась вікова втома і… цікавість. Вона обвела поглядом палаючі руїни свого дому, потім перевела погляд на Тараса.

— Рятівник, значить, — прохрипіла вона. Голос у неї був низький, з несподіваною силою. — А я вже думала, згорю разом зі своїми травами, хоч би поховали по-людськи.

— Ви як? Можете йти? — спитав Тарас, допомагаючи їй сісти.

— Ноги тримають. — Вона важко підвелася, спираючись на його руку. — А от дім. Усе, що було, усе згоріло, і книги, і записи… Ех… — Вона не плакала, не голосила. У її реакції було стоїчне прийняття долі, яке вразило Тараса.

Наче вона втратила не єдине житло, а стару, непотрібну річ. Вони повільно побрели в бік просіки, звідки долинали крики пожежників і шум працюючої техніки. Тарас підтримував стару під лікоть.

Вона йшла, не озираючись на догораючий дім.

— Як вас звати? — спитав він, щоб перервати мовчання.

— Галина, — відповіла вона. — Але всі кличуть Галькою-відьмою. А ти, я бачу, не з місцевих. Очі в тебе інші. Міські. З болем.

Тарас здригнувся. Її слова влучили просто в ціль.

— Я пожежник, — ухильно відповів він. — Моя робота — рятувати людей.

— Декого врятувати не можна, — загадково мовила вона, зупиняючись, щоб перевести подих. — А дехто приходить, щоб урятувати тебе, навіть коли ти про це не просиш. Доля, вона така, витівниця, любить вузли в’язати.

Вони вийшли на просіку. Назар, побачивши їх, кинувся назустріч.

— Живий. І її витягнув. — У його голосі змішалися полегшення й захоплення. — Ти просто божевільний, Кравченко. Романович тебе зараз на шматки порве за самовілля…