Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Тарас зрозумів, що офіційним шляхом він нічого не доб’ється. Назар мав рацію: у Бондаренка все схоплено.

Лишалося сподіватися тільки на себе. І на бабу Галю. Але стара все ще була слабка.

Вона то приходила до тями, то знову западала в забуття. У рідкісні миті прояснення вона дивилася на Тараса осмислено, але говорити не могла, лише ворушила пересохлими губами. Тарас годинами просиджував біля її ліжка, сподіваючись почути продовження тих маревних, але таких важливих для нього слів.

Тим часом Остап Бондаренко, здавалося, повністю оговтався від початкового переляку. Він розгорнув бурхливу діяльність. Організував збір коштів на допомогу погорільцям, тобто бабі Галі.

Виступив у місцевій газеті зі статтею, де звеличував героїзм пожежників і особисто Тараса Кравченка. Це було настільки лицемірно, що Тараса нудило. Староста намагався задобрити його, зробити своїм союзником, втягнути у свою гру.

Одного вечора він підстеріг Тараса біля пожежної частини.

— Тарасе Олеговичу, я до вас із пропозицією, — почав він без передмов, дістаючи з портфеля якісь папери. — Розумію: живете ви в старому будинку, умови не найкращі. А в мене тут якраз ділянка землі звільнилася.

— Біля самого озера. Мальовниче місце. Я готовий вам її поступитися.

— Майже задарма. За символічну плату. Будуйтеся, живіть.

— Ви людина для села заслужена.

Тарас дивився на нього, і холодна лють підіймалася всередині. Він пропонував йому хабар, хабар за мовчання.

Біля того самого озера, де зникла його донька. Цинізм цієї пропозиції був позамежний.

— Дякую за щедрість, Остапе Петровичу, — процідив Тарас крізь зуби.

— Але я не потребую ваших подарунків.

— Це не подарунок, — староста не здавався. — Це знак поваги.

— І, якщо хочете, дружня порада. Деякі речі краще не ворушити. Минуле має залишатися в минулому.

— Заради загального спокою.

— Чийого спокою? Вашого? — не витримав Тарас.

Обличчя Бондаренка на мить спотворила злість, але він одразу взяв себе в руки.

— Ви мене неправильно зрозуміли. — Він спробував усміхнутися. — Я лише хочу, щоб у нашому селі був мир.

— А ви своїми підозрами тільки воду каламутите. Люди й так налякані пожежею. А тут ще й чутки всякі.

— Про підпали, про змови. Навіщо це?

— Я просто хочу знати правду, — твердо сказав Тарас.

— Правду? — Бондаренко всміхнувся.

— А що таке правда, Тарасе Олеговичу? У кожного вона своя. Моя правда в тому, що я дбаю про добробут цього села. І не дозволю всяким божевільним старим і приїжджим героям руйнувати те, що я будував роками.

Він повернувся й попрямував до своєї машини.

— Подумайте над моєю пропозицією. Ділянка біля озера довго порожньою не буде.

Погроза стала явною. Бондаренко перейшов від натяків до прямого тиску. Тарас зрозумів, що час працює проти нього.

Староста зробить усе, щоб змусити його замовкнути. Треба було квапитися. Треба було, щоб баба Галя заговорила.

Того ж вечора йому зателефонував Назар. Голос у нього був стривожений.

— Тарасе, тут така справа.

— До мене щойно заходив один чоловік. Мисливець, Сашко Косий. Того вечора, незадовго до пожежі, він повертався з лісу й бачив, як машина Бондаренка стояла біля Чорного струмка.

— І сам Бондаренко з якоюсь каністрою в бік лісу йшов. Сашко тоді значення не надав, а після пожежі злякався. Просив тобі передати, але щоб його ім’я ніде не спливало.

— Бо боїться він Остапа до смерті…