Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Ось вона, перша зачіпка. Свідок.

Хай і наляканий, але свідок.

— Де цей струмок? — спитав Тарас. — Той самий, Чорний струмок.

— Та це не струмок навіть, а так, струмочок, — відповів Назар. — Він із боліт витікає і в лісі губиться. У карстову вирву йде під землю.

— Місце гибле, там трясовина кругом. Його так і називають у народі: Вовча паща.

Серце Тараса знову завмерло. Там, де вода під землю йде. Слова баби Галі.

Це було те саме місце. Збіг? Чи… Він більше не міг чекати.

— Назаре.

— Мені треба туди. Просто зараз. Уночі.

— У болото? Ти здурів? — Голос Назара звучав перелякано. — Там і вдень заблукати можна.

— У мене немає вибору, — відрізав Тарас.

— Якщо Бондаренко там щось ховав, він може повернутися, щоб замести сліди.

Він поклав слухавку, схопив потужний ліхтар, компас, моток мотузки. Він не знав, що сподівається там знайти.

Порожню каністру, сліди. Але інтуїція, загострена роками роботи в екстремальних ситуаціях, підказувала: він на правильному шляху.

Щось страшне сталося біля цього струмка. І це щось було ключем до всієї цієї історії. І, можливо, до його особистої трагедії.

Він ішов крізь нічний ліс, і місяць, пробиваючись крізь гілля дерев, малював на землі химерні, моторошні тіні.

Минуло два дні від його нічної вилазки до Чорного струмка. Тарас стояв біля ліжка в медпункті, дивлячись на сплячу знахарку.

Та вилазка не принесла нічого, крім розчарування. Він прочесав усе довкола Вовчої пащі, цього зловісного місця, де струмок справді зникав у землі, ніби його ковтало невидиме чудовисько. Він знайшов сліди автомобіля, ймовірно машини Бондаренка.

Але жодних каністр, жодних доказів. Лише гнітюча тиша й відчуття якоїсь невидимої, злої присутності. Він почувався в глухому куті.

Свідчення мисливця були непрямими, слова баби Галі — маренням хворої жінки. А Бондаренко ставав дедалі нахабнішим. Учора він домігся того, щоб Галину перевели з медпункту до районного будинку для літніх, офіційно для кращого догляду.

Але Тарас розумів: староста просто хотів прибрати її подалі від нього, ізолювати, позбавити можливості говорити. Переведення було призначене на завтрашній ранок. Це був його останній шанс.

Він прийшов до медпункту пізно ввечері, коли фельдшерка Оксана вже збиралася додому.

— Тарасе Олеговичу, ви знову до неї? — зітхнула вона. — Вона ж майже не приходить до тями.

— Лікарі з району кажуть, шансів мало. Сильний стрес плюс вік.

— Я просто посиджу з нею трохи, — сказав Тарас.

— Можна?

Оксана знизала плечима.

— Сидіть. Тільки світло приглушіть, воно її турбує.

Він увійшов до палати. Баба Галя лежала так само нерухомо. У тьмяному світлі нічника її обличчя здавалося вирізьбленим зі старого дерева.

Тарас сів на стілець, узяв її суху прохолодну руку у свої. Шкіра була тонка, мов пергамент, під нею промацувалася кожна кісточка.

— Галино Петрівно… — почав він тихо, майже пошепки.

— Це я, Тарас. Пожежник, який вас урятував. Я знаю, що ви мене чуєте.

— Мені дуже потрібна ваша допомога. Завтра вас забирають. У нас більше не буде часу поговорити.

— Будь ласка, якщо ви щось знаєте… Щось про пожежу, про старосту… Або… — Він запнувся, не наважуючись вимовити найголовніше. — Або про мою доньку. Будь ласка, дайте мені знак.

Він говорив у порожнечу. Стара не ворушилася. Лише її дихання — слабке й уривчасте — порушувало тишу.

Тарас відчув, що його покидає остання надія. Він був ідіотом. Повірив у передбачення, у містику, у марення хворої жінки.

Пішов на конфлікт зі старостою і ризикував роботою та репутацією. Заради чого? Заради примарних натяків і власних здогадів. Він відпустив її руку й підвівся, щоб піти.

Усе було скінчено. Завтра він напише рапорт про переведення назад до міста. Досить із нього цього села, цих таємниць, цієї хибної надії.

І в цю мить він відчув легкий дотик до своєї руки. Він обернувся. Пальці старої, слабкі, майже безживні, вчепилися в його рукав…