Ми прожили двадцять років, а потім я дізналася, що він уміє кохати по-справжньому

Марина на четвертому курсі вискочила заміж і поїхала з Ігорем до південного міста. Катя вступила до театрального вишу у великому місті й ніби розчинилася там: телефонувала рідко, приїздила на зимові свята, а потім знову зникала у своєму новому житті.

Велика трикімнатна квартира, раніше наповнена голосами, сміхом, грюканням дверей і дівочими суперечками, раптом стала надто просторою. Майже чужою.

Восени Олена перенесла свої речі до кімнати Каті. Спершу сказала собі, що це тимчасово. Просто щоб не прокидатися від хропіння Сергія. Просто щоб трохи виспатися. Просто щоб побути самій.

А потім звикла.

Одного вечора Сергій застав її в доньчиній кімнаті з книжкою в руках.

— Ти чого тут? — спитав він, зупинившись на порозі. — Захворіла?

— Ні, — відповіла Олена, не підводячи очей. — Просто втомилася.

— Втомилася? — Він коротко всміхнувся. — Від чого ти втомилася? У тебе робота спокійна: книжки переставляти, читачам усміхатися. Додому прийшла — і сиди собі.

— От саме, — тихо сказала вона. — Я приходжу додому і сиджу. У цих стінах. А ти приходиш і навіть не бачиш мене.

— А ти мене бачиш?