Ми прожили двадцять років, а потім я дізналася, що він уміє кохати по-справжньому

— різко спалахнув Сергій. — Ти взагалі пам’ятаєш, що я жива людина? Для тебе я давно як шафа чи стілець! Двадцять років, Олено!

— А ти для мене став п’ятничним чудовиськом, — раптом зірвалося в неї.

Він завмер. Потім повільно ступив ближче, стиснувши кулаки.

— Чудовиськом? Отже, я для тебе чудовисько? А ти тоді хто? Ти ж сама перетворилася на привида! Ходиш квартирою мовчки, ніби мене тут немає!

— Я не вдаю, Сергію. Я справді тебе більше не відчуваю. Ти ніби поруч, а наче тебе й немає.

— Зате ти є! — вигукнув він. — Тільки від тебе тхне старістю й вогкістю, як від речі, яку роками тримали в зачиненій шафі!

Олена зблідла. Губи стиснулися в тонку білу лінію. Кілька секунд вона мовчала, а потім промовила майже пошепки:

— А від тебе щоп’ятниці тхне горілкою. І чужими парфумами.

Друга частина була брехнею. Жодними чужими парфумами від нього не пахло. Але перша була чистою правдою. І саме вона вдарила по ньому сильніше за будь-який ляпас.

Сергій різко відвернувся і з усієї сили вгатив кулаком у стіну. Гіпсокартон проломився, залишивши рвану діру. Він стояв до неї спиною, важко дихав, потім мовчки вийшов і так грюкнув дверима, що задзвеніли шибки.

Уранці він поїхав у відрядження. На цілий тиждень…