Ми прожили двадцять років, а потім я дізналася, що він уміє кохати по-справжньому

Вона знала, що Сергій часто затримується на роботі, і почала приходити до його офісу, сподіваючись ніби випадково зустрітися. Три дні ховалася за рогами й вітринами, почуваючись безглуздо й принизливо. На четвертий день він вийшов раніше, ніж звичайно.

— Олено?

Вона ступила з-за кіоску з шаурмою, почервонівши до коренів волосся.

— Привіт.

— Ти за мною стежиш?

— Ні… Я просто повз проходила.

Сергій усміхнувся. Зблизька він виглядав несподівано добре. Посвіжілий, підтягнутий, у новій шкіряній куртці. І пахло від нього не перегаром, а дорогим парфумом.

— Сідай, — сказав він, кивнувши на машину. — Підвезу.

Вона сіла. У салоні тихо грав джаз. Було чисто, спокійно, затишно. Під сидінням не валялося жодної пляшки.

— Сергію, — почала Олена, нервово тереблячи ремінець сумки. — Я була дурепою. Пробач мені. Навіщо ми взагалі розлучилися?

Сергій трохи скинув швидкість і подивився на неї довго, уважно.

— Ти зараз серйозно?