Ми сміялися, коли 52-річна свекруха замкнулася в кімнаті з 22-річним хлопцем. Сюрприз, який чекав на нас після зламу дверей

— Ти мене знайшов.

— Знайшов.

За вікном шуміло листя. Літо, теплий вітер, довгий вечір.

— Навіщо? — він відклав книгу.

— Бо ви знайшли мене першою. Тоді, коли ніхто не шукав.

Вона розплющила очі. Ясно. Абсолютно ясно. Так, як у найкращі свої дні. І в цьому погляді було все. Двадцять два роки, нічні обходи, вівсяне печиво, зайчик із сірої пряжі, самотність, сосна за чужим вікном. І він. Хлопчик, який не забув.

— Дякую, хлопчику мій, — сказала вона. — За все.

Вона заплющила очі. Він узяв книгу й продовжив читати. На полиці між каскою і томиком віршів сидів в’язаний зайчик з одним вухом довшим за друге. Ґудзикові очі. Одне тріснуте, друге ціле. Дивилися на кімнату, в якій нарешті пахло домом.