Ми сміялися, коли 52-річна свекруха замкнулася в кімнаті з 22-річним хлопцем. Сюрприз, який чекав на нас після зламу дверей

Данил узяв її руку обома своїми, жорсткими, з мозолями від зварювання, і притис до щоки, заплющив очі. Сидів так, не ворухнувшись, аж поки за стіною не змовк телевізор.

Він приїздив щосуботи. Чотириста двадцять кілометрів туди, стільки ж назад. Виїжджав о п’ятій ранку, повертався опівночі. Легковик скрипів і погрожував розвалитися. Але тримався, як і він.

Валентина Борисівна не завжди впізнавала. У добрі дні раділа: «Данилка прийшов!», просила чаю. У погані дивилася крізь нього, перебирала носовичок.

Але навіть у погані дні, коли він діставав зайчика й клав на коліна, щось змінювалося. Не в очах — у руках. Пальці знаходили знайому тканину, і напруга в тілі відпускала. Вона розслаблялася, як дитина, якій дали улюблену іграшку.

Він привозив домашню їжу: бульйон, котлети, яблука. Одного разу — вівсяне печиво, спечене за рецептом з інтернету. Криве, підгоріле збоку. Вона відкусила, жувала повільно. Потім підвела очі. Раптом ясно, як людина, що виринула з-під води:

— Це моє печиво! Звідки ти знаєш рецепт?

— Не знаю, знайшов в інтернеті. Воно випадково схоже?

Вона не відповіла. Просто доїла й попросила ще.

Надя розповіла йому, що до інтернату Валентина Борисівна працювала нянею в садочку. Потім доглядала сестру, яка злягла. Коли сестра померла, Валентина Борисівна залишилася сама, без житла, з початковою деменцією. І потрапила сюди.

Одного разу Надя відвела його в коридор:

— Даниле, ви розумієте, що їй не стане краще? Деменція — не застуда. Вона пам’ятатиме все менше, може перестати впізнавати зовсім.

— Знаю.

— І все одно будете їздити?

— Вона приходила до мене щоночі. Чотири роки. Коли ніхто не приходив. Мені байдуже, пам’ятає вона чи ні. Я пам’ятаю.

Надя відвернулася й швидко пішла коридором. У неї защипало очі.

За три місяці візитів Данил зрозумів: так тривати не може. Валентина Борисівна худла. Обід часто залишався недоторканим — забувала їсти. На руці синець — упала, вони часто падають. Одяг застебнутий не на ті ґудзики. Волосся розчесане абияк.

На 86 мешканців — 12 працівників. Уночі — двоє. Двоє людей на 86 старих, половина з яких не могла дійти до туалету. Арифметика була проста й безжальна.

Данил приїхав до завідувачки Інни Володимирівни в грудні.

— Хочу забрати Валентину Борисівну. Додому, до себе.

Інна Володимирівна — жінка років п’ятдесяти, із сивим чубчиком і очима, які бачили надто багато, подивилася на нього й зітхнула:

— Ви їй хто?