На вокзалі дівчинка повернула мені гаманець і дала дивну пораду, яку я все ж вирішила перевірити.

Марина розгублено завмерла з грошима в руці. Навколо їх обходили пасажири, хтось роздратовано цокнув язиком, хтось штовхнув ліктем, але на кілька секунд шум ніби віддалився. Дівчинка раптом наблизилася так близько, що Марина відчула холод її подиху.

— Не сідайте в цей потяг, — прошепотіла вона. — Їдьте назад. Додому. І сховайтеся під ліжком. Не питайте чому. Ви все дізнаєтеся самі.

— Що? — Марина кліпнула, вирішивши, що недочула. — Що ти сказала?

Дівчинка дивилася без усмішки. В її обличчі не було ні гри, ні переляку, ні прохання. Лише дивна, втомлена серйозність.

— Хто тебе цього навчив? — Марина нахилилася нижче. — Ти мене з кимось сплутала?

Але дівчинка вже повернулася й ковзнула в натовп. Вона зникла майже відразу, ніби її проковтнув вокзальний людський потік. Марина гукнула її, але власний голос загубився в гулі. Десь на платформі протяжно зітхнув локомотив. Провідник біля вагона підняв руку, підганяючи останніх пасажирів.

Треба було йти. Усе було ясно: дивна дитина, можливо, безпритульна, може, надивилася страшних історій, а може, вирішила пожартувати. На вокзалах люди говорять і не таке. Але слова причепилися до свідомості, мов реп’ях. Не потяг. Додому. Під ліжко.

Марина зробила крок до вагона й зупинилася. Ноги не слухалися. У пам’яті сплив учорашній вечір: Назар стояв у дверях спальні, спостерігаючи, як вона складає речі, і раптом сказав незвично м’яко, майже лагідно: «Може, не поїдеш?» Тоді вона здивувалася — зазвичай він дратувався через її відрядження. Потім згадалися нічні дзвінки, які він скидав, щойно вона заходила до кімнати. Його сорочка із запахом чужих парфумів. Частина грошей, що нещодавно зникла, яку він пояснив побутовими витратами.

Ні, це маячня. Не можна змінювати плани через слова брудної дитини. Не можна зривати робочу поїздку через нерви.

Потяг сіпнувся. Вагони повільно попливли вздовж платформи. Марина стояла на місці, стискаючи гаманець, і дивилася, як вікно за вікном минає повз. Вітер від складу, що відходив, ударив їй в обличчя вологим пилом, поли пальта сіпнулися, по шкірі пробіг озноб. Лише коли останній вагон зник за поворотом, вона зрозуміла, що залишилася.

— Що ж я роблю? — прошепотіла вона собі під ніс.

Відповіді не було. Вона розвернулася, вийшла з будівлі вокзалу й викликала машину. Додому. Просто додому. Перевірити. Переконатися, що квартира порожня, що Назар на роботі, що все це смішне затьмарення від утоми. Потім можна буде купити новий квиток, зателефонувати керівникові, вигадати пояснення. Головне — побачити на власні очі, що боятися нічого….