На вокзалі дівчинка повернула мені гаманець і дала дивну пораду, яку я все ж вирішила перевірити.

Дорога здалася нескінченною. За склом тягнулися мокрі фасади, сірі зупинки, калюжі біля бордюрів, люди під парасольками. Марина крутила в долоні телефон. Кілька разів відкривала контакти Назара і щоразу закривала. Подзвонити? Сказати, що потяг пішов без неї? Ні. Якщо вже перевіряти, то без попередження.

Слова дівчинки крутилися в голові так настирливо, що ставало важко дихати. Під ліжко. Яка дикість. Доросла жінка, керівниця проєктів, людина, яка веде переговори з великими клієнтами, полізе під ліжко у власній спальні, бо дитина з вокзалу прошепотіла загадкову фразу. Марина навіть спробувала всміхнутися, але вийшло криво.

Таксі зупинилося біля старої п’ятиповерхівки на околиці. Дрібний дощ знову почав моросити, під’їзд зустрів знайомим запахом сирості, пилу й учорашньої їжі від сусідів. Марина піднялася на третій поверх, намагаючись ступати тихіше, ніж зазвичай. Ключ увійшов у замок легко. Двері відчинилися майже без звуку.

У квартирі було спокійно. Занадто спокійно. Куртки Назара на вішалці не було, у коридорі стояли її домашні капці, на кухні темніла порожня чашка. Марина пройшла до спальні. Велике ліжко з дерев’яним каркасом займало майже всю кімнату. Під ним зберігалися старі коробки, несезонне взуття й шар пилу, до якого давно не доходили руки.

Вона постояла посеред кімнати, відчуваючи себе безглуздо. Потім повільно опустилася навколішки, відсунула одну коробку, зазирнула вниз. Місця було мало, але пролізти можна. Марина зняла пальто, залишила сумку поруч, лягла на підлогу й, стиснувши зуби від огиди до власної дурості, залізла в вузький простір під ліжком.

Пил лоскотав ніс. Дерев’яні рейки нависали над обличчям. Вона лежала, слухаючи тишу квартири, і думала, що тепер уже точно остаточно збожеволіла. П’ять хвилин. Вона полежить п’ять хвилин, вилізе, прийме душ, купить новий квиток і нікому ніколи про це не розповість. Вона навіть уявила, як увечері згадуватиме цю сцену з нервовим сміхом: доросла жінка лежить серед коробок і пилу, прислухаючись до порожньої квартири. Але сміх в уяві виходив натягнутим, а тиша навколо ставала дедалі густішою. Здавалося, стіни теж чекають якогось звуку.

Минуло більше п’яти хвилин. Потім ще. Час розтягувався, мов гума. Думки поверталися до Назарових повідомлень, до його пізніх повернень, до дивної м’якості вчорашнього голосу. Марина вже хотіла вилізти, коли в коридорі клацнув замок.

Ключ повернувся повільно, впевнено.

Двері відчинилися. До квартири зайшли двоє.

Важкі кроки вона впізнала відразу. Назар. Але слідом пролунали інші — легкі, швидкі, жіночі, з тихим цоканням підборів.

— Проходь, — сказав Назар низьким голосом. — Вона поїхала. До завтра точно не з’явиться.

Жінка тихо засміялася.

— Так упевнено говориш.

— Я сам бачив розклад. Потяг пішов. Вона надто правильна, щоб раптом передумати.

Марина перестала дихати. У горлі ніби застряг клубок скла. Вона обережно намацала телефон, який усе ще був у кишені жакета, і майже не рухаючи рукою ввімкнула запис. Екран блимнув під долонею, але світло не видало її: тканина закривала дисплей.

Кроки наблизилися до спальні. Двері прочинилися, матрац над Мариною скрипнув, коли хтось сів на край.

— У вас затишно, — протягнула жінка. Голос у неї був низький, трохи хрипкий, упевнений. — Не думала, що твоя дружина така господарська.

— Вона багато чого робить автоматично, — Назар усміхнувся. — Їй здається, що так тримається сім’я. Робота, порядок, плани. Дуже зручно.

— А вона точно нічого не підозрює?