На вокзалі дівчинка повернула мені гаманець і дала дивну пораду, яку я все ж вирішила перевірити.

— Марина? — він навіть засміявся, тихо й зневажливо. — Вона надто зайнята собою. Кар’єра, презентації, клієнти. Я можу сказати їй що завгодно: затримався, допомагав знайомому, нарада затягнулася. Вона сердиться, звісно, але потім сама себе переконує, що перебільшує.

Марина прикусила губу, щоб не видати ані звуку. Біль був різкий, майже рятівний. Вона бачила лише ноги: його сірі шкарпетки, які сама вчора зняла із сушарки, і жіночі ступні в чорних колготках, одна стрілка тяглася від п’яти вгору.

— І що далі? — запитала жінка. — Скільки ще чекати?

— Недовго. Усе йде як треба. За місяць я підведу її до кредиту на квартиру. Вона сама підпише папери, бо любить думати про майбутнє. Скажу, що це наш шанс почати спочатку. Потім гроші підуть на спільний рахунок, а звідти я їх зніму.

— А розлучення?

— Після. Спокійно, без істерик. Вона горда. У суді принижуватися не стане, довго боротися теж. Скаже, що їй нічого від мене не треба, аби тільки закінчити. От тоді й закінчиться.

Жінка вдоволено зітхнула. Почувся вологий звук поцілунку. Марину занудило. Це була вже не просто зрада, не випадковий зв’язок, не зрадництво, яке можна пояснити слабкістю чи брехнею. Назар говорив про неї як про річ, як про рахунок, який треба правильно закрити. У його голосі не було ні жалю, ні страху, ні навіть злості. Лише розрахунок.

— А якщо вона повернеться раніше? — жінка говорила вже тихіше, ніби з лінивого зацікавлення.

— Не повернеться. Я ж сказав: потяг пішов. Вона в іншому місті буде лише ввечері, потім готель, зустріч зранку. Усе перевірено.

— А потім ти справді забереш мене?

— Поїдемо за кордон, до твоєї сестри. Там тихо. Ніхто нас не дістане. Гроші будуть, документи підготуємо. Я не перший день думаю, як це зробити.

— А її заощадження?

— Заберу те, що зможу. На спільному рахунку вже пристойно. Потім кредитні кошти. Вона залишиться з боргами й своїми принципами. Хай доводить, що я діяв умисно. Без нормальних доказів це порожній шум.

Марина лежала нерухомо. Телефон у її руці записував кожне слово, а сама вона ніби скам’яніла. Усередині спершу був біль — гарячий, сліпучий, майже фізичний. Потім біль став холодним. На його місці народилося щось рівне й страшенно ясне.

Над головою почалися шепіт, смішки, вовтузіння. Матрац прогнувся. Марина затиснула рот долонею. Їй хотілося зникнути, вирватися, закричати, вдарити, але будь-який рух міг видати її. Вона змушувала себе дивитися в темну щілину між підлогою й покривалом. Пил липнув до щоки. Ноги затерпли. Час утратив форму.

Через довгий, болісно довгий час усе стихло. Спершу голоси стали лінивими, потім уривчастими, потім змінилися рівним диханням. Марина не ворушилася ще багато хвилин. Лише коли переконалася, що обоє сплять, вона повільно поповзла до краю ліжка…