Начальник колонії щодня викликав новеньку ув’язнену до свого кабінету

Карпов різко підвівся. Хитаючись від люті, він підійшов до неї впритул і затрусив кулаком перед її обличчям.

— Це моя територія. Тут я вирішую, що можна, а чого не можна.

— Ні, — сказала Марина, відчуваючи, як у неї пересихає в роті. — Є закон. І ви зобов’язані йому підкорятися. Інакше самі можете опинитися за ґратами. Я звернуся до чоловіка. У нього є зв’язки. Він мені допоможе.

Це був її останній аргумент. Марина завжди вірила, що за Олегом вона як за кам’яною стіною. Вони прожили разом багато років, пройшли через навчання, роботу, лікарні, розчарування. Він і зараз, як вона думала, боровся за неї, намагався оскаржити вирок.

Але реакція Карпова на її слова вдарила сильніше за будь-який крик. Він голосно, нахабно розсміявся просто їй в обличчя.

— До чоловіка, кажеш? — Він різко розвернувся, вихопив зі стосу папок одну й кинув перед нею. — Тримай. Помилуйся.

— Що це? — розгублено спитала Марина.

Вона розгорнула папку й зблідла. Ноги стали ватяними.

Документи про розлучення.

Кілька секунд вона просто дивилася на аркуші, не розуміючи, як літери складаються в сенс. Потім у голові майнула страшна думка: «Господи… як тепер жити?»

Карпов помітив її розгубленість і роздратовано гаркнув: