Начальник колонії щодня викликав новеньку ув’язнену до свого кабінету

— Годі соплі розпускати. Іди в камеру й запам’ятай мої слова. Не зробиш того, що мені треба, — потрапиш у пекло раніше строку.

Марина пішла до дверей, ледве переставляючи ноги. Руки тремтіли так сильно, що папка хиталася в них, ніби аркуші лежали не в долонях, а на воді.

— Лебедєва, куди понеслася? До тями прийди! Ти в колонії, а не вдома! — зло крикнула наглядачка, схопивши її за плече так міцно, що, здавалося, ось-ось хруснуть кістки.

Але Марина майже не відчула фізичного болю. Душевний був куди сильніший.

Вона думала про Олега. Вони ж знали одне одного все життя. Ходили в один дитячий садок, потім в одну школу, далі вступили до одного медичного інституту. Одружилися на третьому курсі — з любові, без сумнівів, без розрахунку. Вона стала кардіохірургинею, він — травматологом. Працювали в одній лікарні, мріяли про майбутнє.

Пізніше їхні професійні шляхи розійшлися. Олега потягло в бізнес. Він пішов із лікарні, зайнявся постачанням ліків і медичного обладнання. Справи пішли настільки успішно, що невдовзі він став одним із помітних підприємців міста.

Але відхід із медицини не зруйнував їхнього сімейного життя. Марині здавалося, що з кожним роком вони стають лише ближчими. Єдине, що затьмарювало їхнє щастя, — відсутність дітей. Цей біль кожен переживав по-своєму, глибоко ховаючи його всередині.

Брязкіт засуву повернув її в теперішнє. Марина знову опинилася в камері, серед жінок, таких самих зламаних долею, як і вона. Із співкамерницями їй пощастило: від першого дня її прийняли спокійно, без знущань і принижень. Тут, серед людей із тяжкими історіями, вона несподівано зустріла більше людського тепла, ніж очікувала.

Серце шалено калатало, голова розколювалася. Марина сіла на нари, обхопила скроні руками й опустила погляд. На підлозі лежав складений удвоє аркуш. Мабуть, випав із папки.

Вона підняла його й розгорнула.

Рядки, написані знайомим почерком, попливли перед очима.

«Господи…