Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

Вероніка обережно підняла букет і побачила оксамитову коробочку. Вона питально подивилася на Кирила.

— Відкрий. Це теж тобі.

Усередині була каблучка.

Її пальці завмерли. Серце вдарило так сильно, що вона на мить перестала чути шум вулиці.

— Я, мабуть, не дуже вміло роблю пропозицію жінці, яку кохаю, — сказав Кирило, помітно знітившись. — Якщо ти згодна, надягни її.

Вероніка довго дивилася на каблучку. Потім повільно надягла її й підвела очі.

— Я згодна.

Кирило видихнув, ніби весь цей час не дихав.

— Тоді далі нічому не дивуйся. Те, що сьогодні станеться, мало статися набагато раніше.

Вони їхали широкими вулицями повз скляні вітрини й високі будівлі. Що далі, то сильніше Вероніці здавалося, що дорога їй знайома. Вона стала уважніше дивитися навсібіч і раптом зрозуміла: колись саме так вона їздила до свого офісу.

Коли попереду з’явилася стара будівля з упізнаваним шпилем, Вероніка зблідла.

— Куди ми приїхали?

— На твоє нове місце роботи, — сказав Кирило. — Або, точніше, на старе.

— Це мій офіс, — прошепотіла вона. — Тобто… колись був моїм.

— Він і зараз твій по праву. І наш бізнес теж.

— А Максим?