Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

Вероніка подивилася на неї й раптом обійняла.

— Живемо.

Привівши себе до ладу й зібравши документи, які в неї були, Вероніка вперто вирушила шукати роботу. Один день, другий, третій — усюди відмова. Десь говорили прямо, десь відбувалися ввічливими фразами, але сенс був один: її минуле зачиняло перед нею двері.

Кирило весь цей час був поруч. Він телефонував, питав, як минув день, пропонував допомогу. Іноді Вероніці здавалося, що він надто уважний. А потім вона спіймала себе на думці, що чекає на його дзвінки.

«Про мене ніколи так не дбали, — думала вона. — Навіть Максим, коли клявся в коханні, думав насамперед про себе. А Кирило просто поруч. Без гучних слів. Без вимог. Господи, невже я закохалася? Я ж зарікалася. Назавжди зарікалася».

Після чергової відмови Вероніка повернулася додому зовсім розбитою. А ввечері прийшов Кирило й сказав:

— У нас у компанії тимчасово звільнилося місце. Спеціалістка пішла в декретну відпустку. Я знаю, що ти хороший бухгалтер. Думаю, робота тобі знайома. Завтра вранці заїду по тебе, поїдемо в офіс і все обговоримо.

— Добре, — тихо відповіла вона. — Чекатиму.

Уранці Кирило не став підніматися до квартири. Вероніка вийшла сама й побачила біля під’їзду дорогий блискучий автомобіль.

— Віро, давай швидше, — усміхнувся він, відчиняючи дверцята.

На задньому сидінні лежав букет троянд. Салон був наповнений їхнім ароматом.

— Це тобі.

— Дякую. Вони дуже гарні.

— Там ще маленька коробочка. Не помітила?