«Народиш мені сина — озолочу!» — кинув безплідний мільйонер

— Дітям нічого не доводять, — тихо сказала Наталя. — Дітей люблять.

— Тебе не питають про любов. Тебе питають про підпис.

Вона взяла теку.

Папір був цупкий, гербовий, холодний. Від нього пахло друкарською фарбою й чужим одеколоном. Гірким, дорогим, як випалена шкіра.

Наталя гортала сторінки, і її пальці, червоні від хлорки, з коротко підстриженими нігтями залишали на глянці ледь помітні вологі сліди. Пункт чотирнадцятий. Виконавець не має права на контакт із дитиною після підписання акта передачі.

Пункт сімнадцятий. У разі розголошення — штраф тридцять мільйонів. Пункт двадцять другий. Замовник має право розірвати договір в односторонньому порядку в разі виявлення обману з боку виконавця.

— Ручку, — сказала вона.

Він простягнув їй ручку, важку, позолочену. Наталя зважила її на долоні й відклала.

— Своєю підпишу.

Вона дістала з кишені халата кулькову за дванадцять, обгризену на кінці, і розписалася. Тричі. Рівно й без тремтіння.

— Одна умова, — сказала вона, повертаючи теку. — Мамі не казати, звідки гроші. Скажемо, благодійний фонд.

— Розумно.

Бондаренко сховав теку в портфель.

— Завтра о дев’ятій під’їде машина. І ось іще що, Коваль. Не здумай у мене закохатися. Це ділова операція, як купівля нерухомості.

— Не хвилюйтеся, — сказала Наталя, беручись за швабру. — У нерухомість не закохуються. Її обживають. А вас обживати ніхто не стане. Холодно у вас усередині, як у морзі.

Він вийшов, не відповівши. Але в коридорі його крок збився. На два такти. На три. І лише біля ліфта знову вирівнявся…