Неочікуваний фінал одного родинного конфлікту через квадратні метри

Мати каже, ти зовсім з глузду з’їхала. Давай ти просто вибачишся перед нею, і я приїду, заберу тебе додому.

— Колю, а ти Ларі сережки за двадцять вісім тисяч подарував минулого тижня?

У слухавці запала дзвінка пауза.

— Що?

— Сережки з фіанітами. Сімнадцятий розмір. І сердечко ручкою на чеку намальоване.

Пауза стала лячно довгою.

— Катю, це зовсім не те, що ти думаєш…

— Колю, ви всі сьогодні мені твердите одне й те саме. І мати твоя, і ти. «Не те, що ти думаєш». А що тоді? Поясни мені, Колю. Поясни повільно, як маленькій дурненькій дівчинці.

— Катю, це мамин подарунок був. Вона просто попросила забрати замовлення з магазину.

— Для Лариси?

— Для… для її подруги.

— Тобто в твоєї матері є подруга Лара? Та сама, якій ти сьогодні вранці писав: «Ключі в мами залишив»?

Телефон раптом замовк. Коля скинув виклик. Оля тихо й виразно присвиснула.

— Катю… Вони вдвох цю схему провернули. Мати й синочок. Тебе на частку в квартирі розвели, коханку грамотно прикрили. Тепер житло до продажу готують. Класична схема.

— Я вже все зрозуміла, Олю. Я все зрозуміла.

Телефон задзвонив знову. Цього разу висвітилася Любов Анатоліївна. Катя байдуже подивилася на екран і не стала брати слухавку. За секунду в месенджері з’явилося голосове повідомлення. Катя натиснула «play».

— Катько, слухай мене дуже уважно. Ти зараз же повертаєшся, пишеш офіційну відмову від усіх претензій на квартиру й ідеш тихо. Інакше я в твою контору подзвоню й розповім начальству, яка ти насправді злодійка й скандалістка. Я Людмилу твою з роботи особисто знаю, забула? Одне моє слово — і ти в цій студії свої квіточки більше не продаватимеш. Подумай гарненько.

Катя натиснула на паузу.

— Олю, вона мені ще й роботою погрожує. У мене ж начальниця — її давня знайома. Блін, я зовсім про це забула.

— Та чорт із нею, з тією роботою! — Оля обурено схопилася зі стільця. — Катя, ти що, серйозно думаєш, що твої квіточки — це зараз найголовніше?