Неочікуваний фінал одного родинного конфлікту через квадратні метри

— Ні. Але вона ж реально подзвонить. Вона завжди робить те, чим погрожує.

Телефон пискнув ще раз. Текстове повідомлення: «Чекаю сорок хвилин, потім дзвоню Людмилі».

Катя подивилася на обурену Олю, потім перевела погляд на чек, потім на скриншот листування.

— Олю, у мене є одна штука. Я про неї на тлі стресу майже забула.

— Яка штука?

— Бабуся перед смертю віддала мені щільний конверт. Ми тоді були в нотаріуса. Вона сказала: «Катрусю, якщо зовсім притиснуть — розкриєш, а поки нехай лежить у сейфі». Я думала, це просто дублювальний заповіт. І не лізла туди.

Оля миттєво випросталася.

— А хто нотаріус?

— Валентина Андріївна. Контора на вулиці Ткацькій.

— Адресу точно пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— То чого ти сидиш?!

Катя розгублено подивилася на бойову подругу, потім на свій телефон з усіма доказами, а тоді на сирітливу валізу в коридорі.

— Олю, дай мені нормальне взуття. У моїх старих чоботях я виглядаю, як безхатченко.

Оля мовчки розвернулася й пішла до шафи по кросівки.

Контора нотаріуса розташовувалася на першому поверсі старої п’ятиповерхівки. Усередині пахло паперовим пилом, архівними шафами й серцевими краплями.

Валентина Андріївна відірвала погляд від монітора. Це була статечна жінка років шістдесяти, з короткою суворою стрижкою й дуже уважними очима.

— Катерина. Онука Ніни Сергіївни. Я все думала, коли ж ти прийдеш. Вона мені так і сказала перед відходом: «Валю, дівчинка моя прийде тільки тоді, коли її зовсім до стінки притиснуть». Притиснули?

— Притиснули, Валентино Андріївно.

Нотаріус важко зітхнула, підійшла до масивного сейфа, дістала звідти щільний паперовий конверт і поклала просто на стіл.

— Розпишись ось тут. І відкривай…