Несподівана знахідка під час реставрації: яку таємницю приховував фундамент старої дзвіниці

Морозова також оглянули фельдшери швидкої. Рана виявилася дрібницею: наклали пару швів і тугу пов’язку. Вже рано-вранці він сидів у кабінеті Козлової, даючи докладні свідчення під протокол. У сусідньому приміщенні Ігор Громов викладав слідчим всю підноготну своєї родини. Він розповів про кривавий зошит батька, злочинну змову дядька-настоятеля і свої роки ганебного мовчання. Підполковник нічого не приховував і не просив поблажливості, прекрасно усвідомлюючи тяжкість своєї провини.

Ця історія викликала колосальний резонанс у суспільстві. Спочатку скандал прогримів на обласному рівні, а потім виплеснувся на федеральні канали. Серійний маніяк, який безкарно кромсав дівчат тридцять років у крихітному містечку. Священнослужитель, який приховував докази під прикриттям релігії. Начальник поліції, який роками саботував розслідування заради честі мундира.

Журналісти з усієї країни злетілися у Верхньореченськ немов стерв’ятники. Вони тицяли камерами в обличчя городян, совали мікрофони і ставили безтактні запитання. Морозов категорично відмовлявся від будь-яких інтерв’ю. Йому зовсім не було про що розмовляти з цими любителями дешевих сенсацій. Вони гналися за кривавими рейтингами, а він шукав лише законної відплати.

Лікарі обласної клініки здійснили чудо і витягли Геннадія Громова з того світу. Через три тижні реабілітації маніяка перевели в одиночну камеру слідчого ізолятора. На допитах він демонстрував вкрай нестабільну поведінку. То він йшов у глуху відмову, називаючи всі докази масштабною змовою спецслужб, то раптом впадав у дикий релігійний екстаз, віщаючи про свою божественну місію санітара суспільства.

Комісія психіатрів діагностувала у старого розлад особистості, обтяжений манією переслідування, але в підсумку визнала його повністю осудним. Він усвідомлював свої дії і свідомо замітав сліди. Знаменитий щоденник вилучили з домашнього сейфа в ході обшуку — все підтвердилося до останньої літери. Це був товстий канцелярський зошит, пописаний дрібним, убористим почерком убивці.

Чотирнадцять загублених душ, чотирнадцять кривавих дат, чотирнадцять сухих, бухгалтерських звітів без жодної краплі каяття. Історія Марини Морозової значилася під одинадцятим порядковим номером. Олексій наполегливо зажадав від слідчої Козлової показати йому цю конкретну сторінку. Жінка відмовляла хлопця, побоюючись за його психіку, але він проявив непохитність.

Запис виявився лякаюче лаконічним: «14 вересня 2005 року. Марина, 22 роки. Працює продавцем. Хоче пробитися в артистки. Непрохідно дурна і вкрай довірлива. В машину сіла добровільно. Сама справа зайняла близько сорока хвилин. Всі докази знищені за відпрацьованою схемою». Ось і весь підсумок. Все яскраве життя його сестрички вмістилося в три сухі рядки маніяка.

Справа зайняла сорок хвилин. Морозов мовчки повернув зошит Наталії Вікторівні і кам’яною ходою вийшов у коридор управління. Він дійшов до громадського санвузла, зачинився в кабінці і тільки там дозволив своїм емоціям вирватися назовні. Біологічних слідів жертв слідству виявити так і не вдалося. Громов-старший бездоганно позбавлявся тіл у казенних крематоріях, спалюючи їх разом з легальними трупами.

Відновити деталі розправ виявилося фізично неможливо. Сім’ї загиблих дівчат назавжди позбулися можливості поховати своїх дітей по-людськи. У них залишилися лише витягнуті зі схованки сумочки, паспорти і біжутерія. Жалкі, пильні осколки жорстоко обірваних доль.

Судовий процес над Громовим-старшим стартував навесні 2024 року. Зал засідань був забитий до відмови: потерпілі, натовпи журналістів і просто роззяви. Олексій зайняв місце в першому ряду, не зводячи ненависного погляду з клітки для підсудних. Маніяк виглядав відверто погано: сильно висох, зсутулився, а сива шевелюра стирчала клаптями. Однак його погляд не змінився ні на йоту: він залишався таким же мертвим і по-звірячому холодним.

Старий споглядав переповнений зал так, ніби перед ним копошилися нікчемні комахи. Прокурор зачитував обвинувачення кілька годин поспіль. Чотирнадцять доведених убивств, викрадення людей, незаконний обіг зброї та погрози вбивством. Геннадій не визнав своєї провини за жодною зі статей. Призначений державою адвокат з останніх сил намагався витягнути справу на неосудності клієнта, але залізобетонна експертиза перекреслила ці плани.

Рідні вбитих жінок виступали зі свідченнями один за одним. Постарілі матері, зламані батьки, брати і сестри. Вони зі сльозами розповідали про своїх дівчаток: якими світлими вони були, про що мріяли і як сильно їх тепер не вистачає. Багато хто зривався на істерику, хтось кричав прокляття. Одна з матерів спробувала прорватися до клітки, але її жорстко скрутили судові пристави.

Дійшла черга і до Олексія. Стоячи за трибуною, він повідав суду про Марину, про її зруйновані мрії стати великою актрисою і про матір, що зійшла в могилу від безвиходного горя. Він розповів історію про сережки з фальшивими смарагдами, які дивом відшукав у пильному мішку. Виголошуючи свою промову, він невідривно дивився прямо в мертві очі серійника.

— Ти забрав у мене абсолютно все, — чеканив кожне слово Морозов. — Улюблену сестру, матір, нормальне життя. Вісімнадцять довгих років я мучився в невіданні. Вісімнадцять років я дурно сподівався, що вона жива. А ти, тварюка, весь цей час жер від пуза у своєму шикарному особняку, отримував державні нагороди і засідав у депутатських кріслах. Почесний громадянин, меценат, серійний убивця…