Після аварії мільйонер удав, що не прийшов до тями, і почув розмову, якої зовсім не очікував

Навігатор вимкнувся рівно за три хвилини до того, як життя Олега Савченка розділилося на «до» і «після». Екран блимнув і згас — дрібниця, на яку він не звернув жодної уваги. Був пізній вечір, майже одинадцята, і шосе за містом лежало порожнє й блискуче після дощу.

Олег їхав лівою смугою — звичка людини, яка завжди поспішає і завжди встигає. Сорок років, власний бізнес, будинок за містом, дружина, яку він кохав ще зі студентських часів, і син-підліток, що вже вимахав майже з нього зростом. Усе було саме так, як і має бути в людини, що правильно прожила сорок років.

Шкіряне кермо ледь поскрипувало під долонями. З динаміків неголосно лилася якась джазова мелодія — він її не обирав, вона просто грала. Олег думав про те, що завтра вранці треба зателефонувати до банку, і про те, що Оксана просила заїхати по торт, і про те, що Денис знову не відповів на повідомлення: шістнадцять років — мовчання зведене в принцип.

Звичайні думки звичайного вечора. Удар прийшовся зліва — різкий, металевий, страшний. Не було часу навіть повернути голову.

Вищання шин розірвало тишу шосе, машину жбурнуло вбік, назустріч відбійнику, і останнє, що Олег устиг відчути, — це гострий запах паленої гуми й те, як кермо вирвалося з рук саме по собі, ніби вирішило діяти без нього. Потім темрява. Вона приїхала першою…