Несподіваний фінал одного екстреного візиту до клініки

— зраділа Олена, побачивши сина, який заходив до квартири.

Вона зовсім не чекала його. Минуло кілька місяців, як хлопець із сестрою поїхали до столиці на навчання, але за цей час він змужнів, у погляді з’явилося щось по-дорослому серйозне.

— Та щось історія з татом не дає спокою, — уважно дивлячись на матір, сказав син. — Хочу сходити до нього поговорити. Може, його до столиці до якогось професора звозити. Тільки ми з Вікою так і не зрозуміли, який у нього діагноз.

Олена тяжко зітхнула й сказала, що цього навіть лікарі не можуть зрозуміти.

— Мамо, ну тоді який сенс тримати його в лікарні? — поставив слушне запитання син. — Хочу сам поговорити з його лікуючим лікарем і зрозуміти, що відбувається. Віка каже, що так не буває, щоб людина лежала в клініці кілька місяців, а лікарі не знали, від чого її лікувати.

Олена розуміла слушність доводів сина, але вона зовсім не розбиралася в медицині, тому ніколи не ставила під сумнів дії лікарів. Повністю довіряла їм. Але пропонувати Євгенові покинути клініку й лікуватися вдома вона не наважувалася. Боялася, що чоловік запідозрить її в жадібності.

Олені треба було на роботу, тому вона сказала синові, що може підкинути його до лікарні, щоб він побачився з батьком, а сама вона провідає чоловіка ввечері. Платон доїхав із матір’ю до лікарні, цьомкнув її в щоку й вийшов із машини. За кілька хвилин із невеликим пакетом фруктів увійшов до батька в палату.

Євген сидів, тримаючи на колінах ноутбук. Почувши звук дверей, що відчинилися, чоловік здригнувся й різко захлопнув кришку ноутбука. Ці судомні, нервові рухи не вислизнули від уваги Платона, як і переляканий погляд батька.

— Привіт, тату, ти як? — спитав хлопець, влаштовуючись на стільці біля ліжка хворого.

— Привіт, сину, — нервово відповів батько. — Сам бачиш як. Ні їсти, ні пити не можу. Поки лежу, уже вісім кілограмів скинув. Апетиту немає зовсім. Лікарі не лікують, усередині все болить.

— Тату, Віка впевнена, що вдома тобі стане легше, — дивлячись батькові в очі, твердо сказав Платон.

— Багато розуміє твоя Віка, — фиркнув батько. — Тільки на третьому курсі медичного вчиться, уже лікаркою себе уявила.

— Віка весь час підробляє в лікарнях. Вона дуже добре розбирається в багатьох речах, — заступився за сестру Платон. — Я якось заходив увечері до неї в лікарню і чув, як досвідчений лікар із нею радився, хоча вона там санітаркою влаштувалася.

Але Євген тільки махнув рукою на слова сина.

— Ти чого прийшов? — невдоволено насів чоловік. — Я в інтернеті сиджу, намагаюся хоч якусь роботу знайти, щоб матері було легше.

Платон не став ходити довкола та навколо. Не став він і жаліти батька. А відразу напряму заявив, що заради матері він і приїхав. Їм треба серйозно поговорити.

— Тату, ти знаєш, що всі сімейні заощадження йдуть на оплату твоєї палати? — зухвало спитав Платон. — Мама щодня за неї платить. Зате в холодильнику в неї порожньо.

— Ти до чого це ведеш? — з люттю спитав чоловік у сина.

— До того, що якщо тебе не вилікують і за кілька місяців тебе не стане, то нам і поховати тебе не буде за що.

— Ну, дякую, сину, — зблід від відвертості Платона батько. — Оце вже не чекав, що почую такі слова від власних дітей.

— Тату, я приїхав сказати тобі, що ми з Вікою наполягаємо на тому, щоб ти або перейшов у звичайну палату, де лежать хворі, або взагалі взяв перерву в лікуванні. Віка думає, що в тебе може бути просто психосоматика. Перестанеш думати про свою хворобу, поміняєш лікарню на дім — і все може минути. У будь-якому разі варто спробувати.

Євген був розгніваний словами сина. Він завжди вважав себе главою родини. Ніхто ніколи не критикував його вдома. Олена завжди вселяла дітям, що тато в них правильний, добрий, працьовитий, заслуговує на повагу й беззаперечне підкорення. Так до нього завжди домочадці й ставилися. І раптом син говорить йому такі жахливі речі.

— Тату, нам із Вікою нічого не треба, — бачачи лють батька, поспішив пояснити Платон. — Ми з нею підробляємо й самі себе забезпечуємо. Але допомагати мамі ми не можемо, бо доводиться багато вчитися, а у Віки ще й практика. Нам наших заробітків тільки на життя вистачає, тому ти хоча б не тягни з мами останні гроші.

Терпіння Євгена луснуло. Гаряча образа захлиснула його, і він розлютився. Голос чоловіка звучав гучно й гнівно. Він кричав, що не бажає бачити у своїй палаті сина. Замість того щоб пожаліти батька, який помирає, той звинувачує його в марнотратстві.

На гучні крики Євгена до палати зазирнула медсестра. Потім з’явився лікар Максимов і попросив молодого чоловіка вийти. Медсестра залишилася заспокоювати пацієнта, що розбушувався, а лікар із Платоном вийшли в хол.

— Лікарю, а в нього з нервами все гаразд?