Несподіваний фінал одного спільного походу до торгового центру

— почав він, але Віра підняла руку, закликаючи його до мовчання.

— Артуре, дуже чітко, без жодної затримки, — промовила Віра. — Повне скасування операції. Шубу ми не купуємо. Громадянка страждає на регулярні провали в пам’яті й маніакальне бажання придбати речі, на які в неї немає коштів.

Усмішка остаточно сповзла з Артурового обличчя. Він подивився на Галину Валеріївну вже без жодного захвату.

— Що ти мелеш? — заревла свекруха, багровіючи, мов перестиглий помідор.

Вона вчепилася в поли норкової шуби своїми пальцями з масивними каблучками.

— Плати, Антоша обіцяв! Він сказав, ти все оплатиш.

— Антоша багато чого каже, — Віра дістала телефон із кишені. — Наприклад, Антон учора ввечері обчистив наш спільний рахунок, щоб віддати вам сто двадцять тисяч умовних одиниць, які, за дивним збігом, мали піти на ремонт машини. Тож готівка у вас у сумці є. Ви просто не хочете її діставати, бо її не вистачає на цю мертву звірюку.

Галина Валеріївна захлинулася від обурення. Її рот відкрився й закрився, як у коропа, викинутого на берег. Касирка за стійкою округлила очі й відсунулася подалі.

— Це наклеп! — заверещала свекруха. — Я на тебе до суду подам! Та я синові подзвоню, він із тобою розлучиться! Плати за шубу!

Віра навіть не підвищила голосу. Вона зробила кілька натискань на екрані свого телефона, знайшла контакт і натиснула кнопку виклику на гучному зв’язку.

Гудки тривали недовго…