Несподіваний фінал одного спільного походу до торгового центру

— обережно спитав він.

— Мій гаманець, — трагічним шепотом сповістила Галина Валеріївна. — Я залишила його вдома, на тумбочці. Там уся готівка. Боже мій, як же так! Я так розхвилювалася, у мене тиск.

Вона обернулася до Віри. Її обличчя миттю втратило вираз розгубленості й набуло нахабного, вимогливого вигляду вуличного рекетира.

— Віро, ну чого ти стоїш як стовп? — голосно, на весь салон сказала свекруха. — Чого ти від каси відійшла? Давай, прикладай свій телефон до термінала, черга чекає.

Віра втупилася у свекруху.

У салоні, крім них, не було ні душі. Яка черга?

Лише тепер до неї дійшов увесь масштаб нахабства Галини Валеріївни. Віра припускала, що свекруха бодай дістане вкрадені сто двадцять тисяч перед касою, а на решту суми спробує її розвести.

Але та пішла далі. Вона вирішила, що й ті сто двадцять тисяч привласнить собі, а елітну шубу їй повністю оплатить невістка.

— Ви ж сказали, що гроші у вас є. Що за фокуси? — процідила Віра, вже не вдаючи здивування, а щиро вражаючись такій безсоромності.

Свекруха лише всміхнулася, дивлячись на невістку з абсолютною зверхністю.

— Прикладай, я сказала, — прошипіла Галина Валеріївна, нахилившись до Віри. — Удома порахуємося. Не ганьби мене перед людьми. Я мати твого чоловіка. Ти зобов’язана. Давай свою кредитку. Антоша сказав, у тебе там пів мільйона ліміту.

Артур, відчувши недобре, ступив ближче до термінала, ніби затуляючи його грудьми.

— Так, ми, якщо у вас виникли труднощі з оплатою…