Несподіваний фінал одного вихідного дня в заміському будинку
Тоді Тамара Іванівна спитала, давно вона в клітці. Настя подумала й сказала, що не знає точно, бо коли сидиш там, дні перестають відрізнятися один від одного. Але вона пам’ятає три ночі, бо рахувала зорі, а на третю ніч небо було в хмарах, і рахувати було нічого, і це було найгірше. Тамара Іванівна випросталася, і я побачив, як у неї сіпнулася щелепа. Зовсім трохи, на частку секунди, але я помітив.
Вона кивнула молодому напарникові, і той зв’язався з кимось по рації, і за кілька хвилин стало зрозуміло, що це вже не просто виклик, а щось значно більше. Мені сказали залишатися в машині з донькою. Я хотів заперечити, хотів піти з ними, але Тамара Іванівна подивилася на мене так, що я зрозумів: це не прохання. Вона сказала, що дитині потрібен я поруч, а їм треба зайти в будинок і оглянути територію без сторонніх. Вона сказала це слово, сторонніх, і воно прозвучало як стіна, яку поставили між мною й тим, що відбувалося по той бік паркану.
Вони зайшли через ворота, які молодий поліцейський розкрив якимось інструментом за лічені секунди. Я чув, як вони стукають у двері будинку. Потім голоси стали гучніші, хтось крикнув: «Поліція! Відчиняйте!» І після паузи пролунав звук, схожий на тріск дерева, і я зрозумів, що вони виламали двері.
Настя поруч зі мною не ворушилася. Вона сиділа рівно, як маленький солдат, і дивилася перед собою невидющим поглядом. Я дістав із бардачка пляшку води, відкрив і підніс до її губ. Вона пила жадібно, захлинаючись. Вода текла по підборіддю й капала на брудну сукню, а я тримав пляшку й дивився, як моя дитина п’є воду так, ніби не пила кілька днів.
І в цю мить я зрозумів, що саме так і було. Вона не пила кілька днів. У клітці не було ні миски, ні пляшки. Нічого. Металеві прути, брудна ковдра й замок. Я прибрав пляшку й спитав Настю, де мама. Вона мовчала довго. Так довго, що я подумав, ніби вона не почула.
Потім сказала тихо, майже без інтонації, що мами немає вже давно. Що Віталій сказав, ніби мама поїхала. Що вона зібрала речі вночі й поїхала, бо їй набридло. Але Настя чула, як мама кричала тієї ночі. Не так, як кричать, коли сваряться, інакше. А потім крик обірвався і стало тихо, і Віталій вийшов зі спальні й замкнув двері на ключ. І сказав Насті, що мама заснула. А вранці він сказав, що мама поїхала.
Я слухав це й не міг дихати. Не фігурально, а буквально. Грудна клітка стислася так, що повітря не проходило, і мені довелося опустити скло й кілька разів вдихнути, перш ніж я зміг знову повернутися до доньки. Настя дивилася на мене й чекала, що я скажу. І в її очах я побачив запитання, якого вона не поставила вголос, але яке я прочитав так ясно, ніби вона викрикнула його мені в обличчя. «Чому ти не приїхав раніше?»
З будинку вийшов молодий поліцейський. Він ішов швидко, майже біг, і обличчя в нього було сіре, мов папір. Він підійшов до машини, глянув на мене, потім відвернувся й заговорив по рації. І я почув уривки: сліди бурого кольору, кілька приміщень, потрібна група.
Тамара Іванівна вийшла слідом. Вона йшла повільніше, і вираз її обличчя був таким, який буває в людей, що щойно побачили щось, до чого їх не підготував навіть багаторічний досвід. Вона підійшла до мене й сказала рівним голосом, надто рівним, що в будинку нікого немає. Віталій пішов. Можливо, через задні двері, поки ми були біля воріт. Але він залишив по собі будинок, у якому сліди крові виявили не в одній кімнаті. У спальні, у коридорі, на сходах, на кухні, на підлозі під холодильником, ніби хтось намагався відтерти й не впорався…
Продовження історії НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД під рекламою 👇👇👇
