Невістка вирішила господарювати в моїй квартирі, не підозрюючи, що там на неї чекає неприємний сюрприз

Ліка зупинилася посеред кімнати й озирнулася так, як дивляться не на чужий дім, а на склад речей, які скоро стануть товаром. Її погляд ковзнув по дивану, столу, картинах, вазах, полицях із книжками. Чоловіки чекали розпоряджень.

— Спочатку диван, — вимовила вона чітко. — Потім стіл. Вази запакуйте окремо. Вони дорогі.

Один із вантажників насупився.

— Господиня точно дозволила?

Ліка різко повернула голову.

— Господиня — я. Свекруха давно все на мене переписала. Їй самій уже важко з усім цим. Так буде краще.

«Їй важко».

Цю фразу я чула не вперше. Її вимовляли лагідно, з усмішкою, ніби з турботою. Але тепер за нею не лишилося навіть удавання.

Інший чоловік попросив документи. Ліка дістала з сумки аркуш, майнула ним перед обличчям і тут же сховала.

— Усе законно. Не тягніть. Треба закінчити, поки сусіди не почали виходити.

Вона вже запізнилася.

Камери писали щосекунди. Крім того, застосунок був налаштований так, що при вході без мого дозволу сигнал автоматично йшов моїй юристці Марині Ланській і до чергової частини поліції. Сповіщення вже пішли.

Один чоловік узявся за диван. Другий почав розмотувати ремені. Ліка тим часом відчинила буфет і стала перебирати шухляди. Її пальці бігали по моїх папках, конвертах, старих квитанціях, фотографіях. Вона робила це впевнено, без найменшого збентеження, ніби давно вважала мої речі своїми.

Потім вона зникла у спальні.

Камера впіймала, як вона відчинила шафу, дістала скриньку, підняла кришку й вийняла кольє — подарунок мого чоловіка на нашу річницю. Ліка піднесла прикрасу до світла, усміхнулася й сховала до кишені.

У дверях з’явився один із чоловіків.

— Тут багато всього. Забираємо все?

— Усе, що можна продати, — не обертаючись, відповіла вона. — Їй це вже ні до чого.

Вона сказала це так, ніби мене майже немає. Ніби моє життя вже розібране, оцінене й виставлене на продаж.

Я сиділа на ліжку в будинку біля моря, з телефоном у руці, і слухала рівний шум хвиль. Серце билося швидко, але не від страху. Радше від очікування. Я стільки часу готувалася до цього моменту, що тепер могла лише дивитися, як правда виходить із тіні.

Ліка повернулася до вітальні, дістала телефон і комусь зателефонувала.

— Я всередині, — сказала вона. — Так, ключ був. Ні, її немає. Вона поїхала до моря, як завжди. Усе зробимо швидко.

Пауза.

— Із чаєм не вийшло. Вона перестала пити те, що я даю. І з цукром теж не вийшло, вдома майже не буває. Але вже байдуже. Зараз заберу цінне, потім дотиснемо через опіку. Артем нічого не розуміє. Підпише, що скажу.

Вона засміялася.

— Спочатку обуриться, потім заспокоїться. Куди він дінеться? У неї нікого, крім нас.

Я стиснула телефон так сильно, що заболiли пальці.

Чай.

Я згадала вечори в Артема, коли Ліка дбайливо ставила переді мною горнятко з трав’яним настоєм. «Для сну», «для тиску», «щоб нерви відпочили». Після цих чаїв у мене паморочилося в голові, підступала нудота, тіло ставало ватяним, а думки — розмитими. Я тоді сварила себе за підозріливість. Думала: вік, утома, образа, ревнощі.

Ні.

Це була не уява…