Невістка вирішила господарювати в моїй квартирі, не підозрюючи, що там на неї чекає неприємний сюрприз

Ліка продовжувала ходити кімнатою, говорячи в телефон:

— Лише з меблів і прикрас можна отримати пристойну суму. А квартира — це зовсім інші гроші. Якщо все оформити, нам вистачить надовго. Вона вже не зможе чинити опір. Коли отямиться, документи будуть готові.

Вона вимкнула дзвінок і на секунду завмерла посеред моєї вітальні. На обличчі в неї з’явилася вдоволена, майже дитяча усмішка переможниці.

І тут по моїй щоці скотилася сльоза.

Не через диван. Не через вази. Не через гроші.

Плакала я через зраду. Через те, що мій син привів у наше життя людину, здатну на таке. Через те, що я сама, доросла жінка, стільки разів сумнівалася у власному відчутті небезпеки. Мені здавалося, що я несправедлива, що стаю тією самою важкою свекрухою, яка не може прийняти нову жінку поруч із сином.

А Ліка Серова тим часом спокійно будувала план: обікрасти мене, позбавити права розпоряджатися собою і, як тепер з’ясувалося, труїти.

Я подивилася на годинник. П’ята двадцять п’ять.

Поліція вже мала їхати. Марина теж була на зв’язку. Ще трохи — і все зміниться.

Але перш ніж цей ранок завершився, я знову подумки пройшла весь шлях назад. Мені треба було зрозуміти, як мене, шістдесятирічну жінку, вдову, яка сама виростила сина, сама працювала, сама купила своє житло, спробували перетворити на безпорадну стареньку, якій нібито вже час відійти вбік.

Усе почалося за кілька місяців до цього.

Артем зателефонував мені в салоні, де ми з Валентиною щочетверга приводили себе до ладу. Це була наша маленька традиція: зачіска, манікюр, кава й розмови про все, що накопичилося за тиждень.

— Мамо, — голос у сина був схвильований, навіть хлоп’ячий. — Мені треба тобі дещо сказати. Я познайомився з жінкою. Її звати Ліка. Ми разом уже три місяці. Здається, все серйозно.

Я усміхнулася, хоча всередині відразу здригнулася звична материнська тривога.

— Тоді познайом нас. Приходьте в суботу. Я приготую вечерю.

— Краще до мене, — швидко сказав Артем. — Ліка хоче сама все влаштувати.

Коли я поклала слухавку, Валентина подивилася на мене поверх окулярів.

— Нове кохання?

— Схоже на те, — відповіла я. — Побачимо.

У суботу ми з Валентиною приїхали до Артема з тортом і пляшкою вина. Двері відчинила Ліка.

Вона виявилася молодшою, ніж я уявляла. Висока, доглянута, з бездоганним макіяжем і тією усмішкою, яку довго тренують перед дзеркалом. На ній був дорогий костюм, волосся лежало рівно, кожен рух був відточений.

— Ніно Аркадіївно! — вона обійняла мене надто міцно, ніби ми давно були близькі. — Нарешті! Артем стільки про вас розповідав.

Квартира сина виглядала незвично. На дивані з’явилися нові подушки, на стінах — рамки, по кутках — свічки з важким солодким запахом. Стіл був накритий так, ніби чекали фотографа: серветки, підставки, однакові келихи, ідеальне сервірування.

Артем вийшов із кухні сяйливий.

— У нас запіканка, салат і картопля в духовці. Все майже готове.

Ми сіли. Їжа була гарною, але прісною. Я похвалила, бо бачила: син чекає мого схвалення, як у дитинстві, коли приносив малюнок зі школи.

Ліка говорила багато й легко. Про свою роботу, про плани відкрити власну справу, про те, яка щаслива поруч із Артемом. Потім питання повернулися до мене.

— Ви живете сама? — спитала вона м’яко. — На десятому поверсі? Не важко? Не страшно?

— Мені зручно, — відповіла я. — Я працюю, сама їжджу за кермом, ходжу до зали, зустрічаюся з друзями. Життя в мене цілком насичене…