Невістка вирішила господарювати в моїй квартирі, не підозрюючи, що там на неї чекає неприємний сюрприз

— Звісно, звісно, — Ліка кивнула зі співчутливою усмішкою. — Просто у вашому віці іноді вже хочеться, щоб поруч хтось був. Про всяк випадок.

Мені було шістдесят. Не сто. Не вісімдесят п’ять. Не лежача хвора. Але в її інтонації вже звучав вирок: «вам важко, навіть якщо ви цього не розумієте».

— Я даю собі раду, — сказала я.

— Ми тепер поруч, — мовила вона. — Ми ж сім’я.

Три місяці стосунків — і вже сім’я.

Валентина ледь повернула до мене голову. Її погляд казав: обережно.

Після вечері Ліка підвелася.

— Я заварю чай. Особливий. Трави, дуже добре для сну й нервів.

Вона принесла чотири горнятка. Запах був дивний: м’ята, щось гірке, щось важке, незрозуміле. Я відпила з ввічливості. Валентина ледь торкнулася губами. Артем випив майже відразу й сказав, що смак цікавий.

Ліка дивилася на нас уважно. Надто уважно.

За хвилин тридцять у мене попливла голова. Спочатку легка млость, потім кімната ніби почала повільно відходити вбік.

— Артеме, я поїду, — сказала я. — Втомилася.

Валентина повезла мене додому.

— Вона мені не подобається, — сказала вона вже в ліфті. — І чай цей теж. Ти відчула?

Я кивнула, але вголос не стала розвивати тему. Не хотіла починати знайомство з обвинувачень. Не хотіла бути жінкою, яка заздалегідь відкидає вибір сина.

Потім Ліка стала з’являтися в моєму житті дедалі частіше.

Зранку приходило повідомлення: «Як ви спали?»
Через день: «Я поруч, можна заскочу на хвилинку?»
Потім: «Вам не важко самій тягати продукти?»
Або: «Ви точно оплатили рахунки? Зараз стільки всього можна забути».

Слова були турботливі. Відчуття — ні.

Це було схоже не на участь, а на спостереження. Ніби мене перевіряли на слабкі місця.

Коли Ліка заходила до мене з Артемом, вона з порога оглядала квартиру.

— Яка простора, — казала вона, проводячи пальцями по рамці картини. — Напевно, все це непросто утримувати. Стільки кімнат, стільки речей. Прибирання, рахунки, ремонт.

— Я даю собі раду.

— У певному віці краще менше й простіше. Так безпечніше.

Одного разу Валентина почула цю розмову й не витримала:

— Ніна чудово з усім справляється. І з домом, і з рахунками, і з життям.

— Я не сумніваюся, — усміхнулася Ліка. — Просто іноді людина сама не помічає, як утомлюється. Роки все одно беруть своє.

Роки.

Як обережно вона вимовляла це слово. Не грубо, не зло. Майже лагідно. Але щоразу після таких фраз у мене з’являлося відчуття, ніби під ноги підсипають пісок, щоб я сама почала сумніватися у власній стійкості.

Невдовзі Артем теж заговорив чужими словами.

— Мамо, ти певна, що тобі добре самій? — спитав він якось. — Ліка хвилюється. Десятий поверх, ліфт, мало що.

— Я так живу багато років.

— Може, на майбутнє подумати про меншу квартиру?