Нова медсестра викликала в колег глузування, але вчинок пораненого солдата змусив усіх замовкнути

— спитала Альона.

— Перевіряю, чи й далі ви сперечаєтеся з лікарями.

— Сьогодні вони сперечалися менше.

Капітан слабо всміхнувся.

— Отже, вчаться.

Вона перевірила крапельницю, подивилася на монітор, поправила край ковдри. Усе робила як завжди: без зайвих рухів, без спроби справити враження, без тіні урочистості після того, що сталося зранку.

— Після вашої ранкової поїздки вам стало важче, — сказала вона.

— Це була не поїздка.

— Для вашого стану — майже марш.

— Зате потрібний.

Альона затримала погляд на його обличчі.

— Не варто було.

— Варто, — відповів капітан. — Іноді честь треба віддавати вчасно.

Вона нічого не сказала.

За вікном було темно. У склі відбивалася палата: ліжко, монітор, стійка з крапельницею, силует медсестри у світлій формі й поранений офіцер, якому знову вдалося дожити до наступного ранку.

— Ви не зобов’язані були мене впізнавати, — тихо сказала Альона.

— Таке не забувають…