ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Асфальт скінчився без попередження. Машину так різко трусонуло, що Остап ледь не впустив сигарету, а Назар вилаявся й скинув швидкість. Далі пішла широка ґрунтівка, порізана глибокими коліями, де в каламутній воді відбивалося низьке небо. По обидва боки дороги тяглися старі паркани, врослі в землю будинки, сараї з проваленими дахами. Село здавалося не стільки живим, скільки таким, що пережило щось давнє й тяжке.

Рідкісні місцеві миготіли у дворах і проводжали позашляховик мовчазними поглядами. Вони не махали, не усміхалися, не намагалися заговорити. Просто дивилися — довго, нерухомо, ніби заздалегідь знали ціну цьому чужому блиску. Назарові від цих поглядів ставало не по собі, але він не подав виду. У салоні гриміла музика, і її баси робили навколишню тишу ще чужішою.

За поворотом дорогу перегородила зграя білих гусей. Птахи вийшли з відчиненого двору й, збившись у щільну живу купу, неквапно рушили через колію. Назар машинально переніс ногу на гальмо.

— Тисни на сигнал, — ліниво кинув Остап, навіть не прибравши ніг із панелі. — І не думай зупинятися.

Назар скоса глянув на нього.

— Вони ж просто перед машиною.

Остап повернув голову. У його погляді було холодне, роздратоване веселощі.

— То швидше розбіжаться. Це дорога, а не пташиний двір. Давай, покажи їм, де їхнє місце.

Мирон радісно підняв камеру. Йому вже ввижався чудовий кадр — сільська метушня, крики, багнюка, перелякані птахи. Назар ковтнув слину. На мить у ньому ворухнувся здоровий глузд, але поруч сидів Остап, а позаду вже хихотів Мирон. Страх здатися слабким виявився сильнішим за просту людську обережність. Назар прибрав ногу з гальма й ударив по газу.

Позашляховик заревів, з-під коліс ударив фонтан багнюки. Гуси з несамовитим ґелґотом кинулися врозтіч, білі крила заметалися в пилюці. З найближчого двору долинув жіночий крик. На дорогу вибігла жінка в старій стьобаній куртці, хапаючись за голову. Остап опустив скло, витяг із кишені велику купюру, зім’яв її й кинув у багнюку на узбіччі.

— Не лізь під колеса, господине! — крикнув він, зачиняючи вікно. — Решту залиш собі.

Мирон захлинався сміхом, продовжуючи знімати постать, що віддалялася. Назар мовчав. Пальці його звело на кермі, але він змусив себе всміхнутися, бо інакше довелося б визнати: йому вже стало соромно. Він бачив у дзеркалі не лише пил і білі крила, а й перекошене від болю жіноче обличчя. Ця картинка прилипла до пам’яті, як багнюка до коліс, однак поруч сміялися, і Назар за звичкою сховався за чужим сміхом…