Одна фраза за весільним столом показала гостям, навіщо нареченому насправді був потрібен цей шлюб

Спершу Галина Степанівна не зрозуміла. На її обличчі ще трималася усмішка, але очі вже бігали по Оксаниному обличчю, по телефону, по обличчю сина. Потім зміст почав доходити. Усмішка сповзла, губи розкрилися, шкіра навколо рота зблідла.

— Що ти… що ти зробила? — прохрипіла вона.

— Добру справу, — спокійно відповіла Оксана. — Пожертвувала частину сімейних коштів тим, хто потребує. Ви ж самі нагадали про сімейну допомогу.

— Які сімейні кошти? — Назар нарешті вийшов із заціпеніння. — Які заощадження? Твої батьки ж… ти казала, вони просто не змогли приїхати.

— Вони й не приїхали, — кивнула Оксана. — Зате подарунок надіслали. Залишилася ще друга половина. Думаю, її теж можна буде спрямувати на щось корисне. Наприклад, на ремонт дитячого закладу в тому місті, де живе твоя мама. Дуже символічно вийде.

Слова про дитячий заклад добили Галину Степанівну остаточно.

— Ти брешеш! — заверещала вона, схоплюючись. — У твоїх батьків немає таких грошей! Ти все вигадала!

— Чому ж? — Оксана повернула екран телефона до зали. — Ось підтвердження операції.

На екрані сяяло повідомлення: переказ великої суми на користь благодійного фонду виконано, залишок на рахунку — друга половина. Люди за ближніми столами витягнули шиї. Назар дивився на екран так, ніби перед ним відчинили двері в рай і тут же грюкнули ними.

— Мамо… — прошепотів він. — У них були такі гроші?

Та мати його вже не чула. Вона дивилася на Оксану з ненавистю такою густою, що та на мить відчула справжній страх. Не за гроші, яких не було. За те, на що здатні люди, коли їхню жадібність раптом позбавляють поживи.

— Погань! — закричала Галина Степанівна. — Ти вкрала наші гроші!

— Ваші? — Оксана трохи підняла брови. — Перепрошую, я не знала, що заощадження моїх батьків уже записані на вас. До того ж я нічого не вкрала. Рахунок спільний, відкритий на мене і вашого сина. Назар — повноправний власник. Він щойно кивнув, підтверджуючи згоду. Правда, любий?

Вона повернулася до нього. Назар розтулив рота, але замість слів видав хрипкий звук. Обличчя його стало сірим. Він схопився за груди, похитнувся й повільно, ніби в чужому сні, почав осідати вниз. Хтось скрикнув. Він упав біля ніг матері, зачепивши стійку з келихами. Скло розсипалося по підлозі дзвінким розсипом, шампанське потекло білою плиткою.

— Назар! — крикнув хтось із гостей.

Галина Степанівна зойкнула, але кинулася не до сина. Вона, розштовхуючи стільці й людей, метнулася до виходу. Лілова сукня плуталася в ногах, підбори зачепили край килима, та вона не зупинилася. Її крик ще кілька секунд відлунював у коридорі, доки двері зали не зачинилися за нею.

Оксана лишилася біля мікрофона. Перед нею був хаос: наречений непритомний на підлозі, родичі з розкритими ротами, офіціанти, які не знають, хапатися за аптечку чи за уламки, друзі, на обличчях яких змішалися жах, розуміння й дивне захоплення. Вона опустила мікрофон і подивилася на свої руки. Вони не тремтіли.

Усередині не було ні радості, ні переможного жару. Лише порожнеча — холодна й дзвінка. Ніби з неї витягли все одразу: любов, біль, сором, лють. Залишилася тільки ясність. Виставу зіграно. Завіса опустилася…