Однокласники вважали мій шлюб черговою невдачею, але на зустрічі випускників усе змінилося

Наступні дні минули ніби в тумані. Зате мама помітно пожвавішала. Вона сходила на ринок, принесла мені світло-жовту шовкову сукню, клопоталася біля мене й без кінця повторювала, що макіяж має бути легким. Найбільше Лідія Степанівна сподівалася на зустріч із Богданом. За словами тітки Галини, він рано осиротів, сам став на ноги, не пив, не курив і не захоплювався азартними іграми. Розкошів із таким чоловіком, казала мама, може, й не буде, зате в домі запанує спокій. Я слухала неуважно й кивала, аби тільки її не засмучувати.

За один тиждень тітка Галина влаштувала мені дев’ять зустрічей. Мама квапила: їй здавалося, що часу майже не лишилося. Кожне нове знайомство оберталося розчаруванням. Перший чоловік був старший за мене років на двадцять і весь вечір перелічував нерухомість, яка йому належала. Другий виявився зовсім молодим і цілком залежав від батьків. Третій зневажливо назвав мою крамничку збіговиськом непотрібних дрібничок, на яких неможливо заробити. До четвертої зустрічі я вже перестала розрізняти обличчя й відповідала майже машинально.

Я почувалася річчю, яку намагаються якнайшвидше прилаштувати. Після кожного побачення хотілося заявити, що більше я нікуди не піду. Але вдома на мене чекала мама — з чашкою гіркого настою в руках і надією в погляді. Побачивши її, я ковтала обурення й погоджувалася спробувати ще раз. Десяту зустріч призначили на неділю в невеликому кафе «Тихий сад». Назва звучала трохи старомодно, але обіцяла бодай годину спокою.

До цього дня мама випрасувала світло-жовту шовкову сукню. Перед виходом я подивилася в дзеркало й побачила бліду, змучену жінку, якій не допомагали ні акуратна зачіска, ні косметика.

— Постарайся, донечко, — попросила Лідія Степанівна. — Тітка Галина запевняє, що Богдан кращий за всіх інших. Він звичайний службовець і чекатиме на тебе за сьомим столиком біля вікна.

Я пообіцяла не запізнюватися, взяла сумочку й вийшла. «Тихий сад» виявився саме таким, яким я його уявляла: невеликим, тихим, без метушні. Сьомий столик я помітила відразу. За ним сидів чоловік у простій білій сорочці й чорних штанах. Він мав охайний вигляд, був коротко підстрижений, а в спокійних рисах обличчя відчувалася стримана сила. Поки я наближалася, він читав книжку й ніби не помічав того, що відбувається довкола.

Я зупинилася на секунду, глибоко вдихнула й нагадала собі, що це остання спроба. Потім підійшла, змусивши себе всміхнутися.

— Перепрошую, ви Богдан? Я Оксана. Мене направила тітка Галина.

Чоловік підвів голову. Його ясні глибокі очі кілька секунд уважно вивчали мене. У них майнуло непідробне здивування, однак майже відразу він чемно всміхнувся.

— Так, сідайте. Мене звати Богдан. Що вам замовити, Оксано?

Я попросила гарячого чаю з імбиром. Він поцікавився, чи не застудилася я, а я відповіла, що просто втомилася. Розмова спочатку йшла важко. Богдан назвався рядовим працівником невеликої фірми, розповів, що в дитинстві залишився без батьків, живе сам у знімній квартирі й їздить на старій машині, яка постійно деренчить. Його становище й справді здавалося дуже скромним, але саме це мене найменше турбувало.

Я впіймала себе на неприємній думці, що відсутність батьків навіть спрощує справу: не буде складних стосунків зі свекрухою, не доведеться доводити чужій родині, що я гідна їхнього сина. Богдан тим часом обережно зауважив, що тітка Галина, мабуть, уже все мені пояснила. Він теж хотів створити сім’ю. Ці слова змусили мене зважитися.

— Богдане, я не стану вдавати й ходити манівцями. Моя мама тяжко хвора. Лікарі поставили їй останню стадію раку. Її єдине бажання — побачити мене заміжньою, поки вона ще жива.

Він перестав рухатися. Книжка вже лежала закритою на столі. Кілька митей Богдан мовчки дивився на мене, і в його обличчі не лишилося світської чемності — тільки глибоке співчуття. Я поспішно додала, що розумію, наскільки божевільно все це звучить. Дев’ять попередніх зустрічей закінчилися нічим, сил у мене майже не лишилося, а чекати я не можу.

Зібравши рештки сміливості, я розстебнула сумочку. Замість дзеркальця чи помади дістала паспорт і поклала перед ним.

— Я не питатиму, скільки ви заробляєте і чи маєте власне житло. Мені потрібен чоловік — людина, яку я зможу привести до мами й хоча б ненадовго заспокоїти її. Ви могли б мені допомогти?

Після цих слів кафе ніби стихло. Я чула тільки удари власного серця. Богдан переводив погляд із мого обличчя на паспорт, явно не розуміючи, як реагувати. Напевно, він вважав мене божевільною, і я не могла його за це осуджувати. Тридцятирічна жінка на першому побаченні пропонує незнайомцеві негайно одружитися й заздалегідь приносить документи. Якби знайомі дізналися про це, я згоріла б від сорому…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇