Однокласники вважали мій шлюб черговою невдачею, але на зустрічі випускників усе змінилося

— Оксано, ви серйозно? — нарешті запитав він.

— Цілком серйозно. Але ви маєте право відмовитися. Тоді я зараз же піду, а ми обоє забудемо, що зустрічалися.

Під столом я до болю стискала кулаки, намагаючись утримати голос рівним. У його очах не було ні насмішки, ні гидливості. Там лишалися подив і ще якесь почуття, якого я тоді не вміла розпізнати. Я пояснила, що мама — найдорожча для мене людина, що лікарі майже не залишили нам часу і що щодня я бачу, як вона згасає не лише від хвороби, а й від страху за моє майбутнє. Краще вчинити безрозсудно, ніж дозволити їй піти з цим жалем.

Сльози підступили до очей, і я відвернулася, досадуючи на власну слабкість. У цю мить задзвонив телефон. На екрані висвітилося мамине ім’я.

— Матусю, я слухаю.

Лідія Степанівна говорила уривчасто, її слова раз у раз заглушав хрипкий кашель. Вона поскаржилася, що їй знову важко дихати й болить у грудях. У мене всередині все похололо. Я пообіцяла негайно приїхати й викликати швидку, але мама відмовилася. Навіть задихаючись, вона хотіла знати тільки одне: чи вдалося нам поговорити.

Я прикусила губу й подивилася на Богдана. Він, як і раніше, уважно стежив за мною.

— Не хвилюйся, мамо. Він хороша людина. Він… погодився.

— На що погодився?

— Одружитися зі мною.

Вимовивши це, я відчула цілковите спустошення. На тому кінці лінії запала довга тиша, потім мама видихнула з таким полегшенням, якого я не чула від неї всі ці місяці. Вона кілька разів перепитала, чи це правда, подякувала Богові й одразу ж захотіла дізнатися, коли я приведу нареченого знайомитися. Не даючи собі часу усвідомити нову брехню, я сказала, що ми скоро приїдемо й усе їй пояснимо.

Коли розмова обірвалася, телефон ледь не випав із моїх тремтячих пальців. Я глянула на чоловіка навпроти й відчула себе злочинницею. Я відповіла за нього, втягнула сторонню людину в сімейне лихо й обдурила вмираючу матір.

— Пробачте мені, Богдане. Я не мала права так казати. Мені треба їхати до мами. Дякую, що вислухали.

Я схопила паспорт, підвелася й повернулася до виходу, не наважуючись більше зустрітися з ним поглядом.

— Зачекайте, Оксано.

Спокійний, твердий голос зупинив мене. Богдан підійшов ближче й запитав, чи правда все, що я розповіла: чи справді мама настільки тяжко хвора і чи справді я готова вийти заміж лише заради її спокою. Я кивнула, знову не стримавши сліз. Усе було правдою, крім згоди, яку я вигадала за нього. Я не мала ні брехати, ні примушувати його.

Він мовчав кілька секунд, потім повільно видихнув, ніби щойно зважився на дуже важливий крок.

— Добре. Я згоден.

Мені здалося, що я недочула.

— Що ви сказали?

— Я згоден одружитися з вами, — чітко повторив Богдан. — Рідня теж не дає мені спокою. А ваша причина принаймні чесна. Я не терплю брехні.

Я стояла нерухомо, не вірячи, що чоловік, якого знала менше пів години, щойно прийняв мою неможливу пропозицію. Я ще раз запитала, чи розуміє він значення своїх слів. Ішлося не про виставу для мами, а про справжню реєстрацію і законний шлюб.

— Я все розумію і не жартую, — відповів він. — У вас немає часу. А я більше не хочу марнувати свій на безглузді знайомства. Родичі давно намагаються мене оженити, і на сьогоднішню зустріч я прийшов на їхнє наполягання. Але тепер бачу, що вона може виявитися не черговою порожньою формальністю. Можливо, наша зустріч — доля.

Долею це не здавалося. Радше ми були двома людьми, загнаними обставинами в кут. Я уважно оглянула його: проста сорочка, недорогий годинник, чорні штани. Переді мною справді сидів звичайний службовець, не схожий ні на багача, ні на авантюриста…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇