Однокласники згадували її лише як бідну дівчинку, доки не побачили, ким вона стала

Якось під час занять до кабінету зайшла кураторка.

— Мілано, вийди на хвилинку.

Серце бухнуло. Дівчина одразу вирішила, що в навчальному закладі дізналися про домашні замовлення й тепер сваритимуть. Вона підвелася, пішла за викладачкою й у кабінеті побачила того самого молодого чоловіка з модного дому.

Він підвівся.

— Добрий день.

— Добрий день, — відповіла Мілана й запитально глянула на кураторку. Та лише знизала плечима.

Молодий чоловік поклав перед нею журнал. На сторінці були її ручні виправлення.

— Пам’ятаєте?

Мілана впізнала малюнок одразу.

— Пам’ятаю. І що тепер?

— Я спробував переробити модель за вашими лініями. Результат виявився сильним. Усі це відзначили.

Він говорив стримано, але в голосі звучало збудження.

— Чого ви від мене хочете? — спитала Мілана.

— Запропонувати роботу.

Вона розгубилася.

— Але я ще вчуся.

Кураторка пожвавішала:

— Про це не переймайся. Ми тільки пишатися будемо, якщо наша учениця отримає такий шанс. З дипломом розберемося.

Мілана сіла рівніше.

— А що треба робити?

— Зібрати речі й поїхати зі мною у велике місто, — відповів молодий чоловік. — Роботи багато.

— Прямо зараз?

— А вас щось тримає?

Мілана подумала про дім, про конверт із заощадженнями, про Віру Андріївну, про машинку. Усе це було дороге, та шанс стояв перед нею живий, реальний, і міг піти.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Я згодна…