Однокласники згадували її лише як бідну дівчинку, доки не побачили, ким вона стала

Клієнтка прийшла точно в призначений час. Мілана впустила її до своєї кімнати й, хвилюючись, сказала:

— Проходьте, роздягайтеся для примірки.

Фраза прозвучала надто серйозно, майже як у лікаря, і обидві розсміялися. Жінка вдягла сукню, повернулася до дзеркала й замовкла. Мілана теж не рухалася. Їй здавалося, що від цієї паузи залежить усе.

— Не вірю, що це можна було зробити за ніч, — нарешті сказала клієнтка.

— Отже, вийшло?

— Подивіться самі. Стегна не кидаються в очі, живіт схований, а я не виглядаю мішком. Я давно так на себе не дивилася.

Мілана відчула, як утома відступає.

— Якщо зачекаєте кілька хвилин, я одразу дороблю шви, і заберете.

— Звісно.

Поки Мілана строчила, жінка гортала її журнали, густо списані олівцевими правками. Потім розплатилася. Мілана тримала гроші в руках і не відразу могла повірити: за те, що вона любить найбільше, їй заплатили.

Вона вийшла на кухню, де сиділи батьки.

— Мамо, тату, це вам.

На стіл лягли перші зароблені нею купюри.

— Що це? — Тарас подивився на доньку.

— Я живу тут. Хочу допомагати. Інші ж уже роз’їхалися.

Можливо, їй хотілося не тільки допомогти, а й довести: вона вміє не просто говорити про нужду, а щось робити. Потім Мілана побігла до Віри Андріївни й розповіла все до дрібниць. Сусідка обіймала її, ніби йшлося про велике свято.

— Розумниця ти моя. Скільки в тобі сили.

— Це ви мені її показали, — відповіла Мілана.

Навесні в неї з’явилися дві постійні клієнтки. Грошей стало більше, але Мілана майже нічого собі не купувала. Вона складала зароблене в конверт: мріяла до літа зняти маленьке приміщення й купити обладнання. Відмовляла собі в усьому, бо попереду маячіла майстерня — хай крихітна, але своя…