Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Поступово Марк відтавав. Кошмари ставали рідшими, потім зникли. Він знову бігав із Рижиком, сперечався про динозаврів, сміявся голосно. Інколи згадував ту ніч, але вже без колишнього жаху.

— Знаєш, мамо, я пишаюся, що ми не здалися, — сказав він якось.

— А я пишаюся тобою.

— Мною?

— Звісно. Ти був дуже хоробрим.

Він засяяв, і Леся відчула, як у грудях відпускає ще один тугий вузол.

Восени Марк пішов у третій клас. Витягнувся за літо, став серйознішим, але й далі любив динозаврів, собак і обійматися, коли ніхто з однокласників не бачив.

— Мамо, можна я на канікулах поїду в табір? Паша був, каже, класно.

— Подивимось.

— Ну мам…

— Я сказала: подивимось.

Леся дивилася на нього й ловила дивну суміш радості й смутку. Ще трохи — і він стане підлітком. Потім дорослим. Поїде, збудує своє життя. А вона пам’ятатиме його маленьким: як він уперше побачив море, як біг із Рижиком по снігу, як міцно тримався за Назара в ту страшну ніч.

— Про майбутнє думаєш? — Назар обійняв її ззаду.

— Так.

— Хороше буде майбутнє.

— Сподіваюся.

— Ми ж разом.

Вона усміхнулася.

— Це головне.

Під Новий рік усі зібралися вже в Остапа з дружиною. Вони переїхали у простору квартиру, де вистачало місця гостям, дитячому галасу й Варварі Степанівні, яка командувала кухнею так, ніби це був її власний корабель.

— Сядьте всі. Я сама.

— Мамо, тобі важко, — казав Остап.

— Молодим відпочивати належить. Не сперечайся.

Марк грався з молодшим сином Артема, Рижик лежав під ялинкою, удаючи подарунок. Леся сиділа поруч із Назаром, тримала його за руку й відчувала себе на своєму місці. Тут, серед цих людей, які стали не просто знайомими, а її колом, її опорою.

Коли годинник пробив північ, келихи дзенькнули, діти закричали, конфеті посипалося на підлогу. Варвара Степанівна витерла сльози.

— Мамо, ти знову плачеш? — усміхнувся Остап.

— Від радості. Раніше думала, не доживу до такого.

Вона дивилася на сина, на його дружину, яка вже чекала дитину, на Лесю з Назаром, на Марка, що сміявся біля ялинки. І в її погляді було все: горе, надія, вдячність, життя, яке все-таки перемогло…