Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Коли Артем із Паличем поїхали, Леся й Назар лишилися на кухні вдвох. Між ними ще лежало багато невисловленого, але глуха стіна, що стільки місяців ділила їх, дала першу тріщину.

— Ти не спитала, — тихо сказав Назар.

— Про що?

— Чи була в мене інша.

Леся довго дивилася на його втомлене обличчя.

— Я думала про це. У ту ніч, коли побачила, як ти виходиш, була певна. Мені здавалося, все скінчено. Але зараз… мені легше від цієї правди, як би страшно вона не звучала. Ти вчинив нерозумно. Неправильно. Але не тому, що розлюбив нас.

Він узяв її руку й притис до губ.

— Я винен перед тобою. Перед Марком. Я став чужим, грубим, холодним. Ви не заслужили.

— Ми впораємося, — сказала Леся. — Але тільки разом. Більше ніяких подвигів наодинці.

Увечері Марк повернувся зі школи під непомітною охороною людей Артема. Він нічого не знав і радів, що тато вдома раніше, ніж зазвичай. За вечерею Назар уперше за довгий час слухав його по-справжньому: питав про уроки, сміявся, обіцяв зібрати конструктор. Марк дивився на батька з недовірливим щастям, ніби боявся, що варто моргнути — і все зникне.

Уночі Назар не виходив. Леся лежала, поклавши голову йому на плече, й слухала його дихання. У коридорі горіло світло. Тепер воно здавалося не дивною примхою, а маленьким маяком, що допоміг побачити правду.

Наступного дня Артем приїхав до обіду. На столі він розклав папери, зробив кілька позначок на схемі, яку Назар намалював із пам’яті.

— Зошит підтвердили, — сказав він. — Там не просто фінансові махінації. Через фірму Гордина проходили гроші, пов’язані з серйозним криміналом. Склад може стати головним доказом. Готується операція, але потрібен час.

— Скільки? — спитала Леся.

— Кілька днів.

Вона відчула, як тривога піднімається до горла.

— А ці люди? Вони вже приходили сюди.

— Я поставив спостереження біля дому й школи. Але вам теж доведеться бути обережними. Не ходити темними вулицями, нікому не відчиняти, телефони тримати зарядженими. Марка проводжати до дверей класу й зустрічати особисто.

Назар насупився.

— Може, Лесі з Марком краще поїхати до батьків? У село?

— Ні, — одразу сказала вона. — Я тебе не залишу.

Артем кивнув.

— Зараз розділятися небезпечно. Тримайтеся разом.

Наступні дні стали часом натягнутих нервів. Назар не відповідав на дзвінки з незнайомих номерів, хоча телефон вібрував майже постійно. На третій день прийшло повідомлення: «Ти граєшся з вогнем. Останній шанс». Назар показав його Лесі. Руки в нього тремтіли.

— Вони не зупиняться.

— Артем устигне, — сказала вона впевнено, хоч сама ледве трималася.

У школі Марк поводився як завжди, сперечався з друзями, розповідав про динозаврів і не помічав чоловіка, який щодня стояв біля воріт трохи осторонь. Леся помічала. І щоразу дякувала за це братові.

Одного разу ввечері Рита подзвонила їй просто на роботу.

— Лесю, тебе тут якийсь тип питав. У реєстратурі сказав, що родич. Я відповіла, що ти у відпустці.

— Як виглядав?

— Лисий, кремезний, очі неприємні. Я одразу зрозуміла, що не родич.

Череп. Вони знайшли лікарню. Леся подякувала подрузі й одразу подзвонила Артемові.

— Вони приходили на роботу.

Брат вилаявся.

— Значить, тиснуть. Є безпечна точка на околиці, будинок у заміському селищі. Пересидите там до операції. Усі троє.

Увечері, коли Марк заснув, Леся й Назар довго сперечалися. Він знову хотів відправити її з сином саму. Вона знову відмовилася. Зрештою вирішили їхати разом. Уранці зібрали речі, сказали Маркові, що це маленька сімейна пригода, і Артем сам відвіз їх у будиночок серед майже порожнього заміського селища.

— Продукти є, зв’язок ловить. Дзвоніть тільки мені. Жодних соцмереж, жодних зайвих розмов. Сидіть тихо.

Марк був у захваті: ліс, сніг, будиночок, ніякої школи. Перший день навіть здався майже відпочинком. Вони ліпили сніговика у дворі, Назар розвів вогонь у старому мангалі, увечері грали в настільні ігри й пили какао. Марк заснув швидко, щасливий і втомлений.

— Якщо забути, чому ми тут, — сказала Леся, дивлячись на засніжені ялини за вікном, — можна подумати, що ми просто вибралися на вихідні.

Назар обійняв її.

— Коли все закінчиться, поїдемо по-справжньому. До моря. Ти давно хотіла.

— Справді?

— Обіцяю.

Вони мовчали, і вперше за довгий час це мовчання не було холодним. Воно було теплим, спільним, майже мирним. Але на другий день подзвонила Варвара Степанівна. Голос у неї тремтів.

— Дитино, мені дзвонили. Питали про тебе. Де ти, чи спілкуюся я з тобою. Я сказала, що ніякої Лесі не знаю.

Леся похолола.

— Будьте обережні, будь ласка.

— Я стара, але не дурна. А ти чоловіка бережи. Він хороший, твій Назар.

Після розмови Леся одразу набрала Артема. Він пообіцяв поставити людину й до Варвари Степанівни.

— Операція завтра вночі, — сказав він. — Протримайтеся ще добу.

Ще добу. Леся повторювала це про себе, як заклинання. Ще добу — і, може, все закінчиться…