Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Уночі її розбудив скрип. Тихий, обережний, але надто близький, щоб списати на гілки. Леся сіла в ліжку й прислухалася. Назар спав поруч, але неглибоко: варто було торкнутися його плеча, як він розплющив очі.

— Що?

— На ґанку хтось є.

Вони завмерли. Ззовні знову скрипнув сніг. Потім пролунав негучний стукіт.

— Відчиніть, — сказав чоловічий голос. Не грубий. Втомлений. — Я знаю, що ви там.

Назар підвівся, схопив зі столу кухонний ніж — єдине, що могло зійти за зброю.

— Хто ви?

— Остап Мельник. Назаре, відчини. Мені треба попередити вас.

Леся завмерла. Назар зблід так, що в напівтемряві це було видно.

— Остап?

— Так. Часу мало.

Назар тремтячими руками відсунув засув. На порозі стояв худий чоловік у потертій куртці. Обличчя виснажене, заросле щетиною, волосся торкнулася сивина, але очі — ті самі з фотографії, тільки тепер у них жила втома людини, яка надто довго ховалася.

— Здоров, друже, — сказав він тихо.

Назар обійняв його так, ніби боявся, що той зникне.

— Живий… Ти живий…

— Поки що так. Але якщо стоятимемо в дверях — ненадовго.

Остап зайшов. Леся ввімкнула лампу, намагаючись, щоб світло не падало у вікна. В кімнаті він сів на стілець і скривився, ніби кожен рух давався болем.

— Як ти нас знайшов? — спитав Назар. У голосі вже звучало не тільки приголомшення, а й образа.

— Я давно стежу за вами. Хотів переконатися, що ви живі й що Гордин не дістався до Лесі з Марком.

— Давно? — Назар схопився. — Ти знав, що вони мене шантажують? Знав і мовчав?

Остап заплющив очі.

— Знав. І ненавиджу себе за це. Але якби вони зрозуміли, що я живий, убили б усіх: мене, тебе, маму, твою сім’ю. Я збирав матеріали, виходив на людей, яким можна довіряти. Це зайняло більше часу, ніж я думав.

— Твоя мати вважає тебе загиблим, — сказала Леся.

Остап опустив голову.

— Це найважче. Але так вона була в більшій безпеці. Поки що.

Назар повільно сів. Гнів не зник, але поруч із ним стала інша біль: друг живий, і все ж рік мовчання вже не стерти.

— Навіщо ти прийшов зараз?

— Гордин якимось чином дізнався адресу цього будинку. Його люди їдуть сюди. У вас, може, година. Може, менше. Треба йти.

Леся кинулася в кімнату до Марка. Син сонно підвів голову.

— Мамо? Уже ранок?

— Ні, сонечко. Нам треба трохи пройтися. Це буде як пригода.

Він подивився на неї серйозно й нічого не спитав. Мабуть, відчув, що гра — не зовсім гра. За десять хвилин вони вийшли в ніч. Остап ішов попереду, вибираючи стежку між деревами. Сніг рипів під ногами, місяць світив слабко, повітря обпікало горло.

— Далеко? — пошепки спитала Леся.

— Кілометри два. Мисливська хатинка. Про неї майже ніхто не знає.

Назар ніс Марка на руках. Хлопчик клював носом, але від кожного різкого звуку здригався. Позаду, з боку селища, почувся глухий шум моторів.

Остап обернувся.

— Швидше.

Вони побігли. Гілки били по обличчю, сніг набивався у взуття, Леся хапалася за рукав Назара, щоб не впасти. Марк прокинувся остаточно й вчепився батькові в шию.

— Тату, що відбувається?

— Усе добре. Це страшна частина гри. Вона скоро закінчиться.

Хатинка виринула з темряви несподівано — маленька, перекошена, майже занесена снігом. Остап розчахнув двері й штовхнув їх усередину.

— Сидіть тихо. Світло не вмикати. Я відведу їх убік.

— Ні, — Назар схопив його за плече. — Ти тільки повернувся.

— Вони думають, що я мертвий. Це моя перевага. Бережи їх. І мамі скажи… скажи, що я любив її весь цей час.

Він вислизнув надвір і розчинився між деревами. Леся притисла до себе Марка, загорнула його у свою куртку. Назар стояв біля маленького вікна, не дихаючи.

Спершу були крики далеко. Потім один постріл. Леся здригнулася так, що Марк заворушився в неї на руках.

— Назаре…

— Тихо.

Хвилини стали довгими, як години. Потім постріли пролунали ближче. І раптом — сирена. Спершу одна, потім ще, і ще. Назар дістав телефон тремтячими пальцями.

— Артеме? Ми в лісі, в хатинці. Остап живий. Так, він вивів нас. Чуємо сирени… Добре. Чекаємо.

Він повернувся до Лесі.

— Операція почалася. Склад взяли. Гордина затримали. По нас їдуть.

Леся заплющила очі, і сльози самі покотилися по щоках. Від полегшення, від жаху, від утоми, що навалилася одразу всією вагою.

— А Остап?

Назар не відповів. Він тільки знову подивився в темряву за вікном, і Леся зрозуміла: тепер вони чекають уже не тільки порятунку…