Перед смертю донька попросила батька послухати іграшкового зайця, і пізніше він зрозумів, чому це було важливо

— Ні, все нормально. Присядь зі мною.

Він сів на край ліжка. Тася взяла його за зап’ясток — слабо, але з лячною зібраністю.

— Тату, якщо мене раптом не стане, ти обов’язково перевір Штурмана. Там усередині є записи. Послухай їх сам, гаразд? Нікому взагалі не кажи.

— Які дурниці. Припини. Ми ж скоро виписуємося. А як же наша піца з подвійним сиром? Забула?

Вона похитала головою.

— Пообіцяй мені, будь ласка.

— Тасю…

— Тату, просто пообіцяй.

Він проковтнув клубок у горлі й кивнув.

— Пообіцяв.

Потім поправив ковдру, і вони більше не поверталися до цієї розмови. Данило переконав себе, що це був дитячий страх, породжений лікарнею й ліками. Символічний жест прощання, який не треба сприймати буквально.

За рік, думав він, вони сидітимуть на кухні й згадуватимуть це, а Тася скаже щось іронічне, бо вона завжди знаходила потрібні слова.

Пізніше, прокручуючи все заново, він зрозумів, чому вона не розповіла прямо. Ірина й Лев пояснили дитині, що татові не можна хвилюватися, він втомлюється на роботі й може сам захворіти. Тася боялася за нього.

Вона кілька разів набиралася сміливості почати розмову, але щоразу в палаті опинявся хтось. То тітка Іра забіжить провідати, то дядько Льова зазирне на хвилинку. Вони з’являлися з безпомилковим чуттям.

За тиждень Таїсії не стало.

На похороні Данило стояв із плюшевим зайцем у руках і ні з ким не розмовляв. Родичі переглядалися: дорослий чоловік притискає до себе іграшку.

Хтось поклав йому руку на плече й промовив:

— Тримайся, друже. Їй там зараз набагато краще.

Данило подивився на цю людину так, що той прибрав руку.

Уночі він сидів у Тасиній кімнаті, в темряві, серед її речей: малюнки на стіні, склянка з фломастерами, рожева щітка для волосся, коробочка із заколками. Притискав Штурмана до грудей і раптом відчув усередині щось тверде.

Завмер.

Обмацав розійдений шов на боці, взяв ножиці зі склянки на столі, обережно розширив отвір, просунув пальці в набивку й намацав пластиковий корпус.

Дитячий смартгодинник. Той самий, який він купив їй пів року тому, щоб вона могла подзвонити з палати, з кнопкою SOS і функцією запису голосу. Ірина тоді сказала, що годинник, мабуть, загубився десь у лікарні.

Тася його не губила.

Вона його сховала.

Данило натиснув кнопку відтворення, очікуючи почути прощання. Голос доньки, яка каже: «Я тебе люблю».

Перший запис. Шурхіт ковдри, приглушене дихання.

— Тато на роботі, на нічній зміні. Зі мною сидять тітка Іра і дядько Льова. Вони думають, що я вже міцно сплю, але я все чую.

Другий запис. Голос Тасі, квапливий, із паузами. Вона до чогось прислухалася.

— Вони знову про щось шепочуться в коридорі. Дядько Льова каже, що якщо тато про все дізнається, то їм кінець. А тітка Іра відповідає, що до ранку він точно не приїде, тож усе нормально. Я не розумію, що відбувається, але мені якось не по собі.

Третій запис. Голос Ірини — лагідний, співчутливий, з інтонацією, від якої в Данила звело щелепу, бо він знав цю інтонацію. Вона була справжня, тепла, сестринська.

— Тасю, ну ти ж у нас доросла, розумна дівчинка. Татові про наші розмови розповідати не треба, він і так на роботі з ніг валиться. Якщо він буде сильно переживати, може сам захворіти. Ти ж не хочеш, щоб тато захворів?

Тихий голос Тасі:

— Не хочу.

— От і чудово, розумничко. Нехай це залишиться нашим маленьким секретом. Ми ж разом про нього дбаємо, правда?