Перед смертю донька попросила батька послухати іграшкового зайця, і пізніше він зрозумів, чому це було важливо

— Було діло. Палич увімкнув плитку й пішов із дружиною по телефону сперечатися. Хвилин за двадцять повертається, а в побутівці вже туман, як на болоті. Прилетіли мужики з вогнегасниками, запінили все, що можна. А чайник нічого, вижив. Трохи підплавився, але свистів як новенький.

— Серйозно? Прямо свистів?

— Ну звісно. Він же старий, металевий, зроблений на віки. Його навіть вибухом не налякаєш.

Тася слабо всміхнулася й повернула голову до Штурмана, що лежав на подушці поруч.

— Прямо як наш Штурман. Його теж нічим не проймеш.

Одного разу Данило привіз із дому запіканку. Сам готував, за рецептом з інтернету. Тричі перечитав, усе зробив, як написано. Тася відкрила контейнер, довго розглядала вміст і підвела на батька питальний погляд.

— Тату, а це що за кулінарний шедевр?

— Запіканка. За секретним рецептом з інтернету.

— А чому вона має такий вигляд, ніби по ній проїхав каток?

— Майже вгадала. Я віз її в сумці, а в автобусі раптом звільнилося місце. Ну я з радості й сів. Прямо на сумку.

Тася почала сміятися — неголосно, обережно, притискаючи долоню до живота, бо від сміху тягло десь усередині, але зупинитися не могла. Медсестра зазирнула на звук, затрималася у дверях і теж не втрималася.

— Зате зроблено з душею і зі стовідсотковою самовіддачею, — Данило розвів руками з виглядом ображеної гідності.

Тася їла розплющену запіканку з апетитом, якого в неї не було кілька днів. А потім повернулася до сусідки по палаті, десятирічної Каті, й оголосила:

— Мій тато на заводі лагодить величезні турбіни, а зі звичайною духовкою не впорався. Зате чесно.

— Мій узагалі до плити не підходить, — відповіла Катя. — Максимум яєчню посмажить, і то стабільно з вугіллям замість скоринки.

— От бачиш, — Тася знову подивилася на Данила. — Ти на цьому тлі ще шеф-кухар.

Він розсміявся. А потім вийшов у коридор, прихилився спиною до стіни й кілька хвилин стояв, заплющивши очі. Бо ця дівчинка після третього курсу хіміотерапії втішала його, і йому не було що на це відповісти.

Увечері того ж дня Тася сиділа в ліжку, прихилившись до подушки, поки Данило поруч гортав робочі повідомлення. Вона потягнулася й узяла його за руку. Пальці в неї були теплі, але легкі, невагомі.

— Тату, що там щодо кошеняти?

— Щойно тебе випишуть, обов’язково заведемо.

— І ще ми зобов’язані замовити піцу. Величезну, щоб сиру було вдвічі більше, ніж тіста.

— Домовилися. Знайдемо найбільшу піцу в місті.

Він прибрав телефон і накрив її долоню своєю.

— Більшу, ніж стіл на кухні.

Тася кілька секунд вивчала його обличчя з виразом, від якого йому стало не по собі. Надто уважним, надто дорослим. Потім притиснула Штурмана щільніше до грудей.

— Тату, тільки давай без цього трагічного погляду. Твоє обличчя зараз лякає мене сильніше, ніж усі уколи разом узяті.

Три ночі по тому, близько другої години, вона покликала його.

Данило підвівся з розкладачки миттєво. Спав в одязі, готовий схопитися від будь-якого звуку.

— Тасю, ти чого? Щось болить?